У місті Розділ Львівської області діє дитячий будинок-інтернат, куди із великих міст звозять дітей із особливими потребами. Як йдеться у сюжеті ТСН.Тиждень, один із вихованців Юрко мав бути нормальним хлопчиком і чоловіком. Але сталася банальна лікарська помилка, а далі неправильний діагноз викликав непоправні зміни. Уже десять років його зв'язують, щоб руки не розривали власне тіло. Роздільський інтернат – це старовинний замок 1681 року, забутий на околицях Львівщини. Тут був жіночий монастир, потім будинок інвалідів. Та інвалідів вивезли ще далі, а сюди, подалі від людських очей, почали звозити цих дітей. Так будувалася радянська система – нормальні люди не повинні були бачити пекло так близько. Колись їх було 140, зараз – лише 80. В Україні – півсотні таких закладів, в них близько шести тисяч молодих людей до 35 років, третина з яких – діти. Дитячі будинки-інтернати належать не освітньому відомству, а Мінсоцполітики, і з часів незалежності не сильно змінилися. До інтернату без попереджень завітав уповноважений президента України із захисту прав дітей Микола Кулеба. «Ми пережили 26 років незалежності, але рабство у вигляді таких от закладів лишилося в Україні. Система ізоляції, система догляду до смерті лишається в таких закладах. Це в'язниця сьогодні», - сказав він. Це – не просто слова. В психіатричному закладі з вісімдесятьма хворими психіатр працює на півставки до обіда. Два педагога працюють, бо інших скоротили. У палаті для особливо важких дітей мешкають восьмеро вихованців. Телевізор показує не мультики, а розповідає їм про тонкощі риболовлі. Діти та дорослі, які можуть самостійно пересуватися, сидять по кімнатах. Навчальні класи діють лише тих, хто, на думку персоналу, може вчитися. Галина працює з 1975 року. Помітно, що вона любить свою роботу та цих дітей. Але, як і решта персоналу, вона також – в'язень цих стін. Так збудована місцева економіка – великий інтернат, багато персоналу з катастрофічно маленькими зарплатами, які тримаються за свою роботу, бо в містечку іншої просто не знайдеш. В Максимка – важка форма ДЦП. Як правило, такі як він живуть в подібних інтернатах або вдома, перетворивши життя власних батьків на філіал пекла. Але вихід з цієї жахливої тюремної пекельної системи є. Щодня сім автобусів привозять львівських особливих дітей у центр денного перебування «Джерело». Із 9 ранку до 4 дня діти рухаються з одного заняття на інше. Це розклад для старших дітей. Зокрема, є поетична студія, столярка, театральна, соціальнопобутова адаптація. Дітей, яких, здавалося б, неможливо нічому навчити, тут наполегливо вчать мінімальної побутової самостійності. А ще тутешні молоді люди мають власний театр і пишуть вірші. Таких місць в Україні більше немає. «Джерело» збудували з нуля волонтери і батьки таких дітей. «Свого часу цей заклад було створено як альтернативу інтернатним закладам, щоб діти залишалися і зростали в сім'ї. А натомість батьки отримували можливість якісно жити», - розповіла Зореслава Люльчак, директор центру «Джерело». Зарплати – зовсім невисокі. Проте у Львові знайшлося дуже багато молодих хлопців та дівчат, які хочуть працювати з такими дітьми. За кордоном, навіть в сусідній Молдові, більшість інтернатів перетворили або на такі заклади, або розділили – на малі групові будиночки – котрі знаходяться в тих громадах, звідки родом особливі діти. У Роздільському інтернаті теж потроху відбуваються зміни. Наприклад, будують кімнати для хлопців, які зможуть жити більш-менш самостійно. «Не знаю, чи зможуть ці діти буди в соціумі. Якби їх забирали батьки до дому. Тут в основному не мають батьків. Їх треба було трошки забирати додому, щоб вони були в соціумі. А зараз вони як рослини. Вони навіть не вміють зварити собі їсти. Але будем вчити. Два інструктори по праці. Ну база в нас біднюсінька», - сказала Галина Мороз, інструктор з працетерапії. Бюджет центру «Джерело», де у дітей є все складає 20 мільйонів гривень на рік, половину з яких збирають волонтери з усього світу. Бюджет інтернату в Роздолі, що більше нагадує секретну в'язницю – 7 мільйонів 600 тисяч. Реформа інтернатних закладів йде дуже повільно – частково через неготовність суспільства, а здебільшого – через супротив самої системи. Директорові інтернату, який посмів впустити нас на територію власного закладу, просто під час інтерв'ю подзвонили з міністерства. Розмова була жорсткою. Потрібно пройти ще багато кроків, щоб пішли в минуле такі напівсекретні в'язниці, де людей десятиліттями зв'язують, позбавляючи гідності, освіти та медицини. Реформа – це коли в кожного з цих дітей буде вчитель та соціальний працівник, а частина з них зможе повернутися у власні родини. Реформа – це коли частина особливих дітей зможуть піти в звичайні школи. Роблячи звичайних здорових дітей – добрішими і дорослішими. Реформа – це коли завершиться інквізиція і в старому замку в Роздолі створять музей.