Неймовірна історія порятунку нацгвардійця розвідниками 80-ї ОДШБр (ФОТО)

Боєць із позивним «Фін» розповів, як львівські десантники врятували його

Дві доби на полі бою на Луганщині,  пролежав на самоті важкопоранений боєць Національної гвардії України Дмитро із позивним «Фін». Без їжі, під палючим сонцем вдень та холодними ночами. Щоб вижити, боєць пив протухлу воду з засохлого болота. І таки дочекався порятунку.

Дмитро «Фін» нині жартома називає себе військовим Робінзоном. Історію свого щасливого порятунку він розповів «Фактам».

— Спільна група бійців Нацгвардії та ЗСУ отримала завдання зайняти певну висоту та провести розвідку на місцевості, чи немає там росіян, — каже Дмитро. — Висоту ми зайняли. Далі вирушили у розвідку. На височині ліс. Той ліс за формою наче штани. У низовині між «штанинами» — пшениця, рілля, яри, чималий протитанковий рів. Там був ворог. Ми чули їхні розмови. Коли ми проводили розвідку, нас засікли та почали «крити» з чого тільки можна… Ми теж відповідали, а наші мінометники за нашим корегуванням влучно вразили ворога. Але сили були нерівні, тож нам довелось відходити.

Ми відходили густою пшеницею… І ось поранили одного хлопця з нашої групи, ще один хлопець загинув на моїх очах… І далі «прилетіло» вже мені.

На моїх очах ствольна коробка автомата розлітається в друзки, випадає бойова пружина. Я бачу, що вказівний палець зависає нерухомо. Тоді ще мені вдалось накласти собі турнікет. Потім важчезний удар по лобі. У очах помутніло. Як виявилось, куля влучила прямо у шолом. А по голові лише черкнула рикошетом.

Кулі свистять, міни та гранати рвуться. Хлопці з лісу передають по рації, що дістатись до нас не можуть, бо ж обстріл.

Шалена спека. Я відчуваю, як від крові поступово набрякає мій одяг. Плюс ми ж без води. Тоді як при важких пораненнях та крововтраті — головне пити якомога більше та частіше.

А навколо лише пшениця. І от тоді я, мабуть, час від часу почав втрачати свідомість. Бо пам’ятаю навколо то бій, то тишу. Декілька разів. Заплющив очі — бачу та чую одне, відкрив — нічого вже немає.

Де я, куди рухатись — не розумію. Підняти голову нема як — щоб не виявили та не розстріляли, наче в тирі. А навколо лише пшениця. Зброї у мене більше немає, лише ніж. Телефон із мапами місцевості у командира. Я добре розумів, що до своїх із такими пораненнями вже самотужки не дійду. Тож навмання повз у західному напрямку.

Пшениця закінчується, далі той самий протитанковий рів та рілля. І я, як змія чи ящірка, намагаюсь якось їх переповзти чи перестрибнути. Прошу лише одного: аби не знепритомніти. Бо якби мене побачили на тій голій ріллі, то точно розстріляли б, наче в тирі.

І тут з поля, з зарослів вилазить нібито собака. Маленька, як той йоркширський тер’єр. Я ще неабияк здивувався — звідки тут собака? Гукаю її, цмокаю. І тут бачу, що це… людина у військовій формі. Наш боєць! Я до нього: «Друже, не кидай мене, допоможи!» Той відповів: «Так». І пішов в кущі, де зник. Більше він не з’являвся. Але я дивлюсь на те місце, звідки він вилазив. Там ні людського сліду, ні прим’ятих кущів…

Зараз я розумію, що це, скоріше за все, мара… Вже сутеніло. Я бачу у цих корчах військовий позашляховик. Коло нього хлопці в українській формі. Точно, наша розвідка! Я не тямив, що автомобіль не міг заїхати на цю висоту, де суцільні яри. Кричу хлопцям: «Допоможіть, я тут!» А вони мене не чують та не бачать. І я повзу посадкою з останніх сил. Чесно кажучи, пощастило, що у посадці тоді не було ворогів, які могли б почути мої благання допомоги. Добре й те, що я знайшов сліди, де напередодні займав позиції наш підрозділ на висоті.

«Усю ніч я „мандрував“ за примарами. Коли повз, коли йшов, хитаючись та чіпляючись за гілляки й стовбури дерев».

Дмитро «Фін» згадує: під час цієї вимушеної «робінзонади» вижити йому допомогла вода з болота та ті ж безуспішні мандри за примарами. Бо хлопець увесь час рухався! Тож не замерзнув.

Чесно кажучи, я боявся лише одного — щоб не померти як собака десь в кущах. Аби ніхто з рідних не знав, де могила. Щоб знайшли лише лисиці, бродячі собаки та круки. Тому й наказував собі: повзи, рухайся, щоб жити. Ось так й повзав другої ночі, ще холоднішої. Чесно кажучи, вже передчував найгірше.  Але я вирішив боротись до останнього подиху.

 Другий ранок подав надію. І ось бачу, ярком йдуть бійці. Добре озброєні, екіпіровані. Думаю, якщо це росіяни — все, капець! Мало того, що вб’ють, ще й замучать перед смертю, — згадує «Фін». — А у мене зі зброї лише ніж. І я лежу, знесилений. Але побачив на одному з хлопців українську «піксельку». Бійці мене теж помітили. Кричать українською: «Ти хто? Що тут робиш?» А я й слова вимовити не можу від знесилення. Згодом виявилось, що це була розвідувальна рота другого батальйону львівської 80-ї десантно-штурмової бригади. Вони й стали моїми янголами-охоронцями! Хлопці тоді обстежували місце нещодавнього бою.

Потім вони зрозуміли, хто я і звідки. Бо знали, що під час минулого бою один поранений воїн, тобто я, «загубився». Десантники надали мені ще на місці першу допомогу, вкололи знеболювальне… Мене евакуйовували під обстрілами. Хлопці тягли навприсядки. Зробили імпровізовані ноші — перетягнули моє тіло ременями від автоматів, а сама зброя була замість ручок. Підстелили під мене термоковдру. Найсмішніше було те, що під вагою мого тіла та ковдра потім розірвалась.

Далі були лікарні у Бахмуті, Краматорську, Дніпрі. Скоро — Київ. На жаль, ліву руку довелось ампутувати остаточно. Ще й почалась гангрена, тож медики вимушені були провести реампутацію, видаливши увесь суглоб. Прострілений палець теж ампутували. У легенях почав розвиватись пневмоторакс. А ще від вживання болотної води почались проблеми із нирками. Попереду не одна операція. Я дуже сподіваюсь, що вдасться встановити протез замість ампутованої руки. Мрію якнайшвидше стати на ноги!