Упродовж першого місяця весни, на Донбасі за незалежність і суверенітет України віддали життя 13 бійців. Про це йдеться в матеріалі «OBOZREVATEL». Найгострішою ситуація була 10 березня, на День добровольця, — тоді Україна втратила трьох загиблих воїнів і дев'ятеро отримали поранення. За місяць поранення та бойові травмування отримали 66 захисників України, а російські окупаційні війська порушували режим тиші 280 разів. Сергій Руських, 46-та ОДШБр Сергій Миколайович Руських народився 31 січня 1979 року в Маріуполі. Працював на меткомбінаті «Азовсталь». Згодом — механіком перевантажувальних машин у Маріупольському морському торгівельному порту. Був начальником зміни. Очолював профспілку на підприємстві. Колишні колеги згадуть: Сергій завжди вирізнявся зібраністю, професіоналізмом, спокійним характером і вмінням навіть найконфліктніші ситуації вирішувати мирним шляхом. Сергій Руських був ерудованою людиною, цікавився інноваційними технологіями, захоплювався спортом, займався єдиноборствами. Коли почалася війна, Сергій із перших днів намагався потрапити на фронт, однак на заваді стали проблеми зі здоров’ям, через які медики відмовляли чоловікові в мобілізації. Однак у 2018 році Сергій Руських таки опинився на війні, підписавши контракт із ЗСУ. Спершу він вчився на зенітника, згодом — потрапив у десант. Служив у званні старшини у 46-й окремій десантно-штурмовій бригаді. 1 березня 2020 року Сергій Руських разом із побратимами їхав у військовому автомобілі «КрАЗ», який підвозив продукти на позиції українських військових за кілька кілометрів від лінії зіткнення. О 14:00 год., поблизу села Нижньотепле, Станично-Луганського району, російські найманці прицільно вистрелили в кабіну «КрАЗу». Сергій загинув на місці. Ще четверо військових отримали поранення. «З огляду на те, що відстань до українських військових становила приблизно 3,5 км, цілком імовірно, що прицільний вогонь по автомобілю вів підготовлений оператор-навідник ПТРК збройних сил Російської Федерації, а не поспіхом навчений вчорашній цивільний», — зазначали в пресцентрі ООС. Ходила також версія про те, що обстріл цілком міг вестися з відведених ділянок — тобто зі значно меншої відстані. «Чиста й добра людина. Ці риси вирізняли його з дитинства», — згадує товариш загиблого воїна Віктор. А побратими заприсяглися зробити все можливе, щоб смерть Сергія не була марною. У Героя залишилися батьки, дружина та маленька дитина. Усього за місяць до загибелі він відсвяткував 41-й день народження. Ігор Гавриляк, 72-га ОМБр імені Чорних Запорожців Ігор Васильович Гавриляк народився 1 вересня 1986 року на Львівщині. Контракт із ЗСУ підписав у 2016-му. Служив у 1-му мехбатальйоні 72-ї ОМБр на посаді кулеметника. Загинув 1 березня, приблизно о 6:00 год. ранку, на позиції поблизу села Катеринівка, Попаснянського району, Луганської області. «Ігор служив у нас у 72-й окремій механізованій бригаді з 2016-го. Служив добре. Дуже шкода таку людину. Справді захисник України. Загинув на позиції, був на посту. Отримав кульове поранення у голову», — розповідав під час церемонії прощання журналістам один із побратимів Гавриляка. Цього року у Ігоря Гавриляка завершувався контракт. Однак він збирався продовжити службу в ЗСУ У загиблого воїна залишилися батьки. Йому було всього 33 роки. Володимир Черненко, 58-ма ОМПБр імені гетьмана Івана Виговського Володимир Вікторович Черненко народився 28 січня 1995 року в селі Мамекине, Новгород-Сіверського району, Чернігівської області, в багатодітній родині, де, окрім нього, зростало ще п’ятеро дітей. Жив у Новгород-Сіверському. 15 травня 2015 року був призваний на строкову службу. З 1 березня 2017 року служив за контрактом. Загинув під селищем Зайцеве, на Донеччині, приблизно о 17:40 год., 3 березня, внаслідок обстрілу. Обставини смерті не уточнені. Згідно з різними версіями, Черненко міг загинути як під час мінометного обстрілу, так і від кулі ворожого снайпера. У полеглого воїна залишилися 2 брати і 3 сестри. За місяць до смерті Володимиру виповнилося 25 років. Дмитро Осичкін, 57-ма ОМПБр імені кошового отамана Костя Гордієнка Дмитро Осичкін народився 20 квітня 1993 року в селі Новогригорівка, Генічеського району, Херсонської області. Старший солдат 34-го ОМПБ 57-ї ОМПБр. Загинув приблизно о 23:00 год., 5 березня, на позиції поблизу селища Піски від мінно-вибухової травми. Початкові версії щодо самогубства та необережного поводження з боєприпасами розслідуванням дуже швидко були спростовані. Зрештою було встановлено, що Дмитро загинув, підірвавшись на вибуховому пристрої. Пресофіцерка бригади в коментарі ЗМІ зазначала: «Це була втрата бойова, але не під час обстрілу. Що саме трапилося — триває службове розслідування. Можливо, зайшла ДРГ, стояла »закладка”. Він її зачепив. Це була граната, найімовірніше — Ф-1. Причому не виявлено кільця гранати. Залишається питання, як вона туди потрапила". У загиблого Героя залишилися батьки. До свого 27-річчя Дмитро не дожив трохи більш як місяця. Дмитро Фірсов, 93-тя ОМБр «Холодний Яр» Дмитро Борисович Фірсов народився 5 січня 1980 року в Грузії. Коли він був ще зовсім маленьким, родина переїхала до Донецька: там Дмитро прожив до початку війни. Мав дві вищі освіти. На фронт пішов добровольцем. З перших місяців війни воював у складі батальйону «Донбас». Був задіяний у евакуації побратимів з-під Іловайська. Наприкінці жовтня 2014-го проходив службу в 93-й бригаді. Воював у ДАП, брав участь у боях за «Мурашник» — висоту 93-17 біля «злітки» Донецького аеропорту. «Дмитро чітко знав, без пафосу, чому він воює. У нього забрали його оселю, він втратив роботу й зрештою сім’я змушена була спершу їздити за ним уздовж передової, а потім переїхати до Вінниці. Назвати його патріотом замало, бо він із перших днів на фронті, в найгарячіших точках. »Фірс« — це душа 93-ї, без перебільшення. Ви не повірите, в нас була позиція — висота 93-17. Звідти він показував свою квартиру на околицях Донецька. Мріяв повернутися... Світла, добра людина, гарний вояка. Реально — профі. Розбирався майже в усьому озброєнні, допомагав іншим, налаштовував. У будь-якій ситуації спішив прийти на допомогу», — згадував на похороні «Фірса» його бойовий побратим Дем’ян Хмельницький. За роки на фронті Дмитро встиг повоювати в багатьох гарячих точках. Зокрема, брав участь у боях під Бахмуткою, Новотроїцьким, Новоселівкою Другою. Був поранений у листопаді 2014-го під час розвідвиходу в околицях Старомихайлівки. А влітку 2015-го отримав контузію під час підриву БМП у боях за Невельське. Другий підрив, що трапився під час виконання бойового завдання вже у 2020-му, став для воїна з позивним «Фірс» фатальним. 5 березня БМП, на якому перебував 40-річний командир взводу механізованого батальйону 93-ї бригади, неподалік від селища Кримське на Луганщині наїхав на невідомий вибуховий пристрій. Дмитро отримав несумісні з життям поранення — і помер наступного дня, 6 березня. Окрім Фірсова, поранення різного ступеню тяжкості отримали ще троє захисників України. «Це був зірвиголова, у хорошому сенсі цього слова. Він був сміливий, безстрашний. Чудово володів мистецтвом війни... Я навіть не уявляю, чи можна взагалі замінити таку людину. Це був мотивований офіцер, патріот, що воював з перших років війни, навчений керувати людьми й технікою. Дійсно воїн світла. Таких, насправді, небагато», — таким запам’ятають «Фірса» побратими. У Вінниці, де оселилася родина Фірсова, у нього залишилися дружина та син. Євген Черних, 57-ма ОМПБр імені кошового отамана Костя Гордієнка Євген Сергійович Черних народився 9 січня 1991 року в селі Райське, на Херсонщині. Солдат 57-ї ОМПБр. На війну потрапив у 2014-го. У складі 28-ї ОМБр брав участь у обороні Мар’їнки. Згодом повернувся до мирного життя — і до 2019 року працював у Новокаховському КП «Муніціпальна охорона». Втім, у січні 2020 року вирішив знову повернутися на Донбас — і підписав контракт із ЗСУ… 8 березня російські найманці неподалік від селища Опитне Ясинуватського району обстріляли вантажівку, в якій їхали українські військові, з ПТРК. Троє військовослужбовців отримали поранення. Для четвертого – Євгена Черних – поранення виявилися смертельними. У загиблого воїна залишилися батьки. Богдан Петренко, 72-ма ОМБр імені Чорних Запорожців Богдан Олександрович Петренко народився 3 січня 1997 року в селі Кощіївка, Фастівського району, Київської області. Солдат, старший навідник гранатометного взводу 72-ї ОМБр. Ще 4 березня, в районі селища Оріхове, Попаснянського району, Луганської області, перебував на позиції, яку терористи обстріляли з мінометів. Під час обстрілу Богдан Петренко отримав надважкі осколкові поранення голови. Воїна було евакуйовано до військово-медичного клінічного центру в Харкові. Переніс операцію та перебував у стані коми. Медики майже тиждень боролися за життя Богдана, однак безрезультатно: 10 березня, так і не опритомнівши, воїн помер. У полеглого захисника України залишилися батьки, сестра та 3-річний син. Віктор Солтис, 131-й ОРБ Віктор Миколайович Солтис народився 2 жовтня 1986 року в селі Володимирівка, Петрівського району, Кіровоградської області. Навчався у Жовтоводському профтехучилищі на маляра-штукатура. У 2017 році підписав річний контракт з ЗСУ, 1 липня 2018 року вирішив його продовжити. Ніс службу в 131-му окремому розвідувальному батальйоні, мав звання молодшого сержанта, був командиром бойової машини — командиром розвідувального відділення. Мав позивний «АК». Загинув одного з найкривавіших для України дня першого місяця весни. Вранці, 10 березня, Солтис із побратимами на вантажівці ГАЗ-66 потрапив під ворожий обстріл із ПТРК поблизу селища Піски. Внаслідок прямого влучання снаряду у військовий автомобіль вісім захисників отримали поранення. Віктор Солтис загинув на місці. Ще один його побратим, Андрій Ведешин, помер під час евакуації. Згодом у Штабі об’єднаних сил провели реконструкцію цього обстрілу за допомогою геоінформаційної системи. Проаналізувавши траєкторію снаряду, рельєф та місце влучання, українські військові переконалися у тому, що ворог вкотре скоїв воєнний злочин – обстрілював захисників України з позицій, розташованих одразу за будинками мирного населення. У героя залишилися мати, сестра, дружина і двоє діток — 8-ми і 1-го року. Андрій Ведешин, 131-й ОРБ Андрій Олександрович Ведешин народився 4 лютого 1986 року в селі Кинашів, Тульчинського району, Вінницької області. Вищу освіту отримав у Харківській національній юридичній академії. Працював дільничним інспектором поліції в рідному селі. Контракт із ЗСУ підписав у травні 2017 року. Службу ніс у 131-му окремому розвідувальному батальйоні. Обрав собі позивний «Бармен». Під час обстрілу російськими найманцями армійського ГАЗ-66 з ПТКР під Пісками отримав тяжкі поранення. Медики розпочали евакуацію воїна, однак доправити до госпіталю не встигли: у гелікоптері він помер. Вже 12 березня, як повідомляли ЗМІ, батальйон, в якому служив Ведешин, мав вийти з зони ООС. Виїзд, під час якого хлопці потрапили під обстріл, був останнім у цій ротації. Андрій обіцяв матері, що зовсім скоро вони побачаться. «Він тримався. Міцний хлопак був. Хотів повернутися додому, нехай пораненим, але живим... Не судилося», — згадує один з побратимів воїна. У полеглого героя залишилися мама, старший брат, дружина та 8-річна донечка. За місяць до загибелі Андрій відсвяткував 34-річчя. Ілля Пережогін, 131-й ОРБ Ілля Миколайович Пережогін народився 13 листопада 1993 року в Молдові. Рано лишився без батьків. Тож коли Іллі було 9 років, він разом із двома сестрами переїхав на Одещину — в село Орлівка, Ренійського району. Там жила бабуся хлопця, яка оформила опіку над онуками. На війні Ілля з 2017 року. Спершу він брав участь у бойових діях у складі 56-ї ОМПБр та 28-ї ОМБр, з 2019-го служив у 131-му ОРБ. Помер Ілля Пережогін (позивний «Князь») 10 березня 2020 року під Пісками, Ясинуватського району, Донецької області. Спершу помилково повідомлялося, що він став третім загиблим під час ранкового обстрілу військової вантажівки, під час якого загинули бійці 131 ОРБ Віктор Солтис та Андрій Ведешин. Втім, згодом з’ясувалося, що причиною смерті воїна стало кульове поранення, отримане під ввечері того ж дня під час обстрілу російськими найманцями позицій українських військових. У полеглого воїна залишилися дві сестри. Цьогоріч йому мало виповнитися 27. Валерій Стельмах, ОЗСпП «Азов» НГУ Валерій Миколайович Стельмах народився 1997 року в місті Мукачеве, Закарпатської області. Проте з дитячих років жив у Маріуполі. Воював у складі 54-ї ОМБр, у січні 2020-го перейшов до ОЗСпП «Азов» — навідником гармати гаубичного артилерійського дивізіону. Позивний — «Близнюк». Помер 16 березня в Маріуполі: у 23-річного воїна зупинилося серце. Напередодні смерті Валерій брав участь у футбольному турнірі, приуроченому до Дня добровольця. «Азовці згадують побратима як чесного, відповідального та відкритого хлопця. Він завжди був у доброму гуморі, мав веселу вдачу та ніколи не відмовляв побратимам у допомозі», — кажуть у пресслужбі підрозділу. Після смерті «Близнюка» терористи ОРДЛО взялися поширювати фейк щодо того, що справжньою причиною загибелі воїна стало нібито зараження коронавірусом. Втім, у «Азові» це категорично спростовують. У захисника України залишилися мати, бабуся та молодша сестра. Олексій Золін, 30-та ОМБр імені князя Костянтина Острозького Олексій Сергійович Золін народився 11 липня 1984 року в Житомирі в родині військового. Закінчив технологічний коледж. Строкову службу проходив у 95-й ОАМБр. На війну потрапив за мобілізацією 31 січня 2015 року. До 2017 року служив у 13-му ОАМБ 95-ї бригади. На початку 2018-го підписав зі своєю бригадою контракт, але з листопада того ж року служив вже в 30-й ОМБр. Мав звання сержанта, служив старшим стрільцем мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону. 19 березня Олексій Золін заступив на бойове чергування на ВОП поблизу Новоолександрівки, Попаснянського району. Загинув цього ж дня, близько 19.30 год. — від смертельного кульового поранення, завданого ворожим снайпером. У полеглого воїна залишилися мати та батько, який теж брав участь в АТО, сестра та 3-річна донька. Володимир Мовчанюк, 57-ма ОМБр імені кошового отамана Костя Гордієнка Володимир Сергійович Мовчанюк народився 11 вересня 1983 року. Мешкав у селі Андрушівка ,Погребищенського району, Вінницької області. Неодружений. Служив за контрактом із травня 2015 року. Молодший сержант 57-ї ОМБр імені Костя Гордієнка. Загинув 30 березня, поблизу Первомайського, Ясинуватського району, Донецької області. Життя воїна обірвала куля ворожого снайпера. «Біль втрати стискає серце. Кожна крапля крові тих, хто поклав своє життя заради цілісності та незалежності України не дає нам, живим, морального права пощадити ворога. Ворог прийшов до нас зі зброєю і буде знищений», — пообіцяли побратими полеглого захисника в некролозі, яким сповістили про його загибель.