Січень. Перший місяць 2020-го – вже сьомого року війни. Черговий місяць “всеохопного перемир’я” і “потепління” у відносинах з Росією. Тією Росією, яку на рівні нової української влади вже не прийнято називати країною-агресором. Цей січень забрав у свою мерзлу землю 11 українських воїнів. Такими є бойові втрати місяця на Східному фронті. Про це повідомляє Новинарня. Усі вони – військовослужбовці Збройних сил, солдати і сержанти. Наймолодшому – 22, найстарший на Різдво відзначив 48 років. З 11 полеглих щонайменше шість, а то й сім воїнів стали жертвами ворожих снайперів. П’ятеро воїнів полягли на Луганщині, шестеро – в Донецькій області. Найбільше – троє – із 72-ї механізованої бригади Чорних запорожців. Двоє – із 28-ї імені Лицарів зимового походу. Також протягом січня ми нарахували 33 поранених (відповідно до зведень ООС і МОУ), 230 обстрілів з ворожого боку, 11 днів без “трьохсотих” і “двохсотих”, жодної доби без порушень “режиму тиші”. Війна триває… Новопреставлені Сергій, ще один Сергій, Микола, Олексій, Ігор, Валерій, Олександр, Василь, ще Микола, Євген, Антон. Згадайте, люди, цих лицарів у своїх молитвах і записках за упокій. Їхній зимовий похід проліг із холодних окопів Донбасу в місце світле й квітуче, чи то райський сад, чи лоно Авраамове, чи Вальгаллу – туди, де праведні воїни спочивають. Бо вони принесли свої життя в жертву за свій народ. Вшануймо їх. Не відступімо. Хай їхній чин не буде марним. 1. Сергій Дичек Старший солдат, водій-санітар медичної роти 130-го окремого розвідувального батальйону Сергій Дичек народився 20 липня 1972 року у Волочиську Хмельницької області. Закінчив профтехучилище. Працював шофером у колгоспі, бригадиром тракторної бригади. А коли почалася російсько-українська війна – пішов у військо, служити за контрактом. У 130 орб 47-річний боєць воював з весни 2015 року. “Сергій Олександрович був досвідченим військовослужбовцем, одним із найкращих водіїв батальйону. Його бойовий досвід, професійні якості та надійний стан автомобільної техніки не раз ставали у пригоді під час виконання бойових завдань розвідниками. До його мудрих порад прислухались товариші по службі”, – розповів командир підрозділу Олександр Р. 5 січня близько 13:00 в районі хутора Вільний (Золоте-4) вантажний автомобіль ГАЗ-66, у якому перебували українські військовослужбовці, підірвався на невідомому вибуховому пристрої – ймовірно, протитанковій міні ТМ-62. Сергій Дичек загинув одразу, ще двоє воїнів дістали поранення, один із них – тяжкі. За даними пресцентру ООС, підрозділ “здійснював заходи логістичного забезпечення”. Поховали Сергія в селі Богданівка Волочиського району, де мешкає його сім’я. Залишилися дружина, двоє синів, дочка від першого шлюбу, брат, сестра та старенька мати. 2. Сергій Рацун “Холодноярівець” Сергій Рацун також походив із Хмельниччини, як і його тезко Дичек. І також загинув 5 січня… Він народився 28 жовтня 1976 року в селі Москвитянівка Полонського району, мешкав у місті Славута. Закінчив Грицівське профтехучилище №38, здобувши фах тракториста. Працював у місцевому фермерському господарстві. Відслуживши строкову службу в 95-й окремій аеромобільній бригаді, влаштувався на роботу на Славутський завод “Будфарфор”. У 2014-му Сергія мобілізували. На цей раз він потрапив у 128-му окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду, у складі якої, зокрема, брав участь у боях під Дебальцевим. Особливо відзначився в бою біля Санжарівки (за висоту 307,9 м). Після демобілізації у 2015 році чоловік певний час побув із родиною, але довго залишатися осторонь бойових дій не зміг. І у травні 2016-го підписав контракт на службу в ЗСУ, який неодноразово продовжував – тепер уже в складі 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр”. Старший солдат, механік-водій БМП. Разом із 93 омбр Сергій Рацун брав участь у боях в районі Кримського, Новотроїцького та Авдіївки. У 2019-му в складі підрозділу піхотинців бригади відзначився на міжнародних навчаннях Combined Resolve у Німеччині. Побратими розповідають про нього як одного з найкращих і найдосвідченіших механіків-водіїв, про якого “всі знали, що він ніколи не підведе”. “Був у нас випадок – евакуація поламаної техніки. Противник це помітив і почав обстріли керованими ракетами та з крупнокаліберного кулемета. Тоді Сергій з товаришем викликали вогонь на себе, почали вести вогонь по противнику, який усю увагу перекинув на них. Таким чином, вони дали можливість вивезти поламану техніку”, – пригадує головний сержант взводу Роман Сінькевич. А ще Сергій був дуже товариським – веселим, жартівливим, завжди сповненим оптимізму… І дуже пишався донькою Софійкою, фото якої стояло на заставці його смартфона. Життя досвідченого воїна обірвалося 5 січня близько 21:05 на бойовій позиції неподалік села Кримське Новоайдарівського району Луганщини: ворожий снайпер з боку окупованого Жолобка поцілив Сергію в голову. “Два місяці тому він мені обіцяв, що весною звільниться і більше [на війну] не поїде. Ще вчора у мене було два батька, а сьогодні – жодного…” – розповів пасинок загиблого Олексій, який також має статус учасника бойових дій. Напередодні він поховав і біологічного тата… Ледве стримуючи сльози, хлопець пообіцяв, що тепер повернеться на війну, помститися за смерть вітчима. Поховали Сергія Рацуна на Новому кладовищі Славути. Залишилися дочка, пасинок, мати і брати. 3. Микола Довженко Миколі було лише 23. Він народився 26 липня 1996 року в селі Цибулівка Великомихайлівського району Одеської області. І хоча більшу частину життя прожив на Київщині, в Іванівці, після 9 класів школи на деякий час повернувся на Одещину, де у професійному аграрному ліцеї здобув фах тракториста-механіка. У травні 2017 року юнак підписав контракт із ЗСУ. Старший солдат, служив у 28-й окремій механізованій бригаді ім. Лицарів Зимового походу – спершу на посаді сапера-розвідника, а потім – старшого стрільця. У Колі Довженка були великі плани на життя. Він кохав свою дівчину, яка нещодавно народила йому доньку (за інформацією із соцмереж, дівчинці п’ять місяців), пара планувала побратися… Не судилося. 9 січня близько 23:00 у районі Красногорівки на Донеччині, де виконує завдання 28 омбр, російсько-терористичні війська обстріляли позиції ЗСУ зі стрілецької зброї. Тяжко пораненого, Миколу встигли доправити до лікарні. Проте за кілька годин, уже 10 січня, хлопець помер. Поховали його в Цибулівці. Залишилися цивільна дружина, донька, батько, брат і сестра. 4. Олексій Кучкін (Василевський) Старший солдат, старший стрілець механізованого відділення мехбатальйону 92-ї окремої механізованої бригади ім. кошового отамана Івана Сірка Олексій Кучкін загинув через місяць після свого весілля. У грудні 2019 року, під час відпустки, він одружився зі своєю коханою, з якою разом виховував її маленького сина від першого шлюбу. Взявши прізвище дружини, 24-річний боєць став Василевським. Олексій народився 22 березня 1995 року в селі Первухинка Богодухівського району Харківської області. Мешкав у селищі Карнаухівка, яке входить до складу міста Кам’янське Дніпропетровської області, працював зварювальником. У травні 2016 року підписав контракт на службу в ЗСУ. Спершу служив у 133-му окремому батальйоні охорони і обслуговування ОК “Схід”, а у 2019-му перевівся до 92 омбр. “Найвідповідальніша людина за час несення служби. Дуже трудолюбивий був”, – каже побратим загиблого Ростислав Копайло. За словами товаришів по службі, Олексій мріяв стати офіцером. Не встиг. 15 січня близько 15-ї години під час чергування на ВОП у промзоні Авдіївки ворожий снайпер влучив молодому воїнові просто в обличчя. Олексія госпіталізували, але врятувати його життя медикам не вдалося. Поховали Олексія Кучкіна (Василевського) на Алеї Слави військового цвинтаря Соцміста у Кам’янському. Залишилися дружина, син, мати і брат. 5. Ігор Хімічук Старший солдат Ігор Хімічук народився 7 червня 1990 року в місті Чуднів на Житомирщині. З початку 2015-го і до кінця 2016 року проходив службу в батальйоні оперативного призначення Гацгвардії імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького. Потім підписав контракт із ЗСУ, служив на посаді водія відділення забезпечення Чуднівського РВК. Звідти був відряджений до 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців, на передову. Ігор загинув 16 січня о 14:03 поблизу села Новозванівка Попаснянського району. З боку окупованого селища Калинове в нього поцілив снайпер. Поховали бійця у Чуднові. Залишилися дружина, син, мати і сестри. 6. Валерій Закусило “Морячок” Валерій народився 27 жовтня 1987 року в Латвії, де після служби в армії одружився й залишився його батько. Втім, після розлучення з дружиною Василь Закусило вирішив повернутися на Батьківщину, в село Гуничі Овруцького району Житомирської області. Так склалося, що з собою він забрав і сина (мати хлопця, за даними місцевої влади Житомирщини, досі мешкає у Латвії). Закінчивши Житомирський агротехнічний коледж, Валерій відслужив строкову службу в морській піхоті. А потім переїхав до Білої Церкви та пішов служити за контрактом у місцеву 72-гу бригаду ЗСУ (старший солдат, номер обслуги кулеметного взводу роти вогневої підтримки). Загинув 18 січня в Попаснянському районі Луганської області від кульового поранення в голову під час ворожого обстрілу. За деякими свідченнями, в нього поцілив снайпер. Поховали бійця в Білій Церкві, де живе його сім’я, на Алеї слави кладовища “Сухий Яр”. Залишилися дружина, дві донечки, батько (мешкає в Гуничах) та мати (в Латвії). 7. Олександр Слободанюк “Кеп”, “Погранець” На Різдво молодший сержант Олександр Слободанюк відзначив 48-річчя: він народився 7 січня 1972 року на Одещині, в сім’ї військових. Потім разом із батьками мешкав у місті Первомайськ Миколаївської області. Після школи закінчив Одеський університет внутрішніх справ і пішов працювати слідчим – спершу в місті Саврань на Одещині, а згодом – у Києві. В органах внутрішніх справ мав офіцерське звання. У російсько-українській війні Олександр брав участь ледве не з перших її днів. Спершу служив у прикордонних військах, у 2015-2016 роках – у 80-й десантно-штурмовій бригаді. Згодом підписав контракт із 72 обмр. Зокрема, воював у Гранітному. На Водохреще, 19 січня, збройні формування РФ атакували позиції ЗСУ із заборонених Мінськими домовленостями артилерійських систем калібру 122 мм та 120-мм мінометів, станкових протитанкових гранатометів, великокаліберних кулеметів та іншої стрілецької зброї. Найбільше обстрілів дісталося Попаснянському району Луганщини, де виконує бойові завдання 72-га бригада. Під час одного з таких обстрілів Олександр Слободанюк отримав поранення, але евакуювати з позиції його не встигли – наступною в чоловіка влучила снайперська куля… Поховали воїна у Первомайську. Залишилося двоє дітей, батьки та сестра. 8. Василь Муха Василь Муха народився 6 квітня 1988 року в селі Піски-Радьківські Борівського району на Харківщині. На той час, коли на сході України почалася війна, він саме працював будівельником на Півночі Росії, непогано заробляв. Проте залишатися на прибуткових заробітках у країні, яка розгорнула воєнну агресію проти його Батьківщини, Муха не зміг. Повернувшись в Україну, Василь пішов у військкомат, щоб записатися в добровольці. І це при тому, що строкової служби в армії він не проходив. Починав службу в 92 омбр. Спершу був розвідником, потім опанував ще й саперну справу. Про те, як воював біля Катеринівки, під Мар’їнкою тощо, молодший сержант Муха не без гумору розповів газеті “Сільські вісті“. Він кілька разів продовжував контракт. Востаннє – в січні 2019 року. Командир відділення – командир машини 2-го мотопіхотного відділення 2-го мотопіхотного взводу 2-ї мотопіхотної роти 37-го окремого мотопіхотного батальйону “Запоріжжя” 56-ї окремої мотопіхотної Маріупольської бригади. “Василь був дуже доброю та щирою людиною, любив життя. До кінця контракту йому залишалося 10 діб”, – написав у фейсбуці харківський волонтер Борис Редін. Як розповів військовий комісар Харківської області Юрій Калгушкін, свій останній бій Василь Муха прийняв у районі селища Опитне Ясинуватського району 20 січня близько 19:45, відкривши під час ворожого обстрілу вогонь у відповідь з кулемета. У нього влучило три кулі, одна з них – зі снайперської зброї. Вона й стала смертельною. Поховали бійця в рідному селі Піски-Радьківські. Із рідних у Василя залишився тільки батько. 9. Микола Сорочук Микола назавжди залишився 22-річним. Старший солдат, військовослужбовець 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Сорочук народився 23 травня 1997 року в селі Чорниж Маневицького району на Волині. З 2000-го мешкав у селі Лище під Луцьком. Закінчивши профтехучилище, здобув професію електрозварника… і підписав трирічний контракт на службу в Збройних силах. Брав участь у бойових діях поблизу Попасної, Новозванівки, Красногорівки, Мар’їнки, Новотроїцького. На війні втратив найкращого друга і бойового товариша, Ростислава Доброшинського (загинув 01.08.17 біля Новозванівки). “Минулого року я побачила Колю під час зустрічі випускників. І не впізнала у цьому розумному, виваженому, зрілому чоловікові того хлопчика зі школи, – розповіла інформагенції “Волинські новини” однокласниця бійця Наталія Гаврилюк. – Він дуже змінився. Він став чоловіком. Спокійним, розумним, начитаним, більш обізнаним…”. За словами однокласниці, якщо у школі Микола був “таким собі веселуном з відмінним почуттям гумору”, то після кількох років на війні вразив її зрілістю поглядів на життя. Після повернення з фронту Микола певний час працював на підприємстві “Модерн-Експо”, вступив на заочне навчання в Академію рекреаційних технологій і права, на факультет правознавства. Але 16.12.2019 вдруге уклав контракт на військову службу. На фронті Сорочук познайомився з коханням усього свого життя – парамедиком батальйону “Госпітальєри” Яною Чорногуз. “Якось я зайшла на кухню, де він вчив молодшого побратима розбирати автомат Калашникова, і спостерігала за цим. Він мав золоті руки, вправно розбирав зброю. Ми почали говорити, хто чого прийшов на війну. Я казала, що мені не вдалося потрапити у 2014-му, тому я хочу бути тут зараз. Що мені подобається бути поруч з такими, як вони, справжніми, захищати нашу країну, бути живою стіною. На що Микола мені сказав: «ЗНАЄШ, КРАЩЕ ОДИН РІК НАСТУПАЛЬНОЇ ВІЙНИ, В ЯКІЙ ЗАГИНЕ БАГАТО ЛЮДЕЙ, АНІЖ ДЕСЯТЬ РОКІВ ТАКОЇ ВІЙНИ, ЯК ОЦЯ, ВІД ЯКОЇ УСІ БОЖЕВОЛІЮТЬ. КРАЩЕ ХАЙ СИН ПРИЙДЕ НА МОГИЛУ ДО БАТЬКА, АНІЖ ДО НЬОГО В ДУРДОМ». Оцієї миті, коли він це сказав, я зрозуміла, що це чоловік, якого я любитиму”, – розповіла Яна історію їхнього знайомства вже на похороні коханого. Микола Сорочук загинув 22 січня в районі Водяного Волноваського району на Донеччині. Під час обстрілу позицій ЗСУ зі стрілецької зброї життя бійця обірвала куля – ймовірно, снайпера. Поховали воїна на Алеї почесних поховань міського цвинтаря Луцька. Залишилися мати і сестра. 10. Євген Щуренко Євген не дожив до свого 42-річчя всього один день. Він народився 27 січня 1978 року в селі Ліски Кілійського району Одеської області. Мешкав у Кілії. Працював трактористом, водієм. Тож коли у серпні 2019-го пішов на службу за контрактом, цілком логічно отримав посаду старшого механіка-водія 1-го відділення 2-го взводу 1-ї роти 1-го батальйону 28-ї окремої механізованої бригади. 26 січня о 7:15 поблизу міста Красногорівка бойову машину з українськими бійцями обстріляли з СПГ-9 з боку окупованої Старомихайлівки. Від уламкового поранення в голову солдат Щуренко загинув миттєво. Поховали Євгена в Кілії. Залишилися дружина, син-військовослужбовець (проходить “строчку”), мати, брат і сестра. 11. Антон Хоба Антон Хоба народився 5 листопада 1992 року в місті Шостка Сумської області. Закінчив Шосткинський профліцей, отримав фах апаратника технологічної продукції. Працював на фірмі “Стандарт-2002”, потім – на заводі “Імпульс”. А коли на сході спалахнула війна, пішов добровольцем на фронт. Підписавши контракт із ЗСУ, потрапив у 91-й окремий полк оперативного забезпечення: спершу на посаду сапера, згодом став командиром інженерно-саперного відділення. Воював під Дебальцевим, а в грудні 2014-го разом із групою добровольців полку виїхав на захист Донецького аеропорту. У 2016-2017 роках виконував бойові завдання на Світлодарській дузі в складі 1-го механізованого батальйону 53 омбр. Про ті часи Антон докладно розповів 2018 року в телепроєкті “Хоробрі серця”. Повернувшись із фронту по завершенні контракту, він активно брав участь у ГО “Братерство”, займався патріотичним вихованням молоді, зокрема в патріотичному таборі “Лицар честі ім. Івана Євдокименка”. А у 2018-му знову пішов у військо на контракт. На цей раз старший сержант Хоба опинився у 13-му окремому мотопіхотному батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади (командир інженерно-саперного взводу інженерно-саперного відділення). 26 січня в районі селища Північне Донецької області “кіборг” Хоба підірвався на міні-пастці. Ушкодження, отримані внаслідок мінно-вибухової травми, виявилися несумісними з життям… Поховали бійця на Алеї Слави у Шостці. Залишилися батьки і брат.
Failed to process content
