Автор: Любов Загоровська (http://pravda.if.ua) Ясного жовтневого дня невеличка група людей збирається на одній з парковок Івано-Франківська. Це — фотографи, які зголосилися у «Facebook» поїхати до геріатричного пансіонату міста і пофотографувати його мешканців. Спільно сідаємо у «Ілономобіль», так жартома називає свою автівку ініціатор проекту, керівник благодійної організації «Платформа соціальних інновацій «Трансформація», мама п’ятьох дітей Ілона Мурзова. Більшість з присутніх у геріатричному пансіонаті вперше. Фотографи розбігаються по поверхах, а ми з керівником закладу Віталієм Яворським йдемо на невеличку екскурсію. Територія геріатричного пансіонату велика, тут є де посидіти, пограти в шашки, шахи, доміно, карти. «Маємо в планах трохи почистити наш сад і зробити грядочки, бо люди не можуть просто їсти, спати і лікуватися, вони повинні бути в чомусь задіяні. Кілька місяців тому ми зробили міні-підсобне господарство, завели качок і курей. Ці качки були ось такі маленькі, — показує на долоні пан Віталій і гукає: — Улянко, ходи до нас!» Улянка — вихованка Коломийського психоневрологічного інтернату, вона — сирота. «Ми тут прибираємо, замітаємо, їсти даємо качкам, уже нарвали кропиви, порізали, вони й поїли», — хвалиться Улянка. Вона дуже соромиться, але водночас підстрибує від радості, що з нею заговорили, звернули увагу, похвалили. Каже мені, що їй тридцять років і знову повертається до качок. «Бачите, той дідусь — наш мешканець. Його ніхто не примушує до роботи, він просто хоче бути корисним. Влітку брав косу і косив траву на території, зараз підмітає листя, — неподалік сивий чоловік старанно згрібає опале листя. Шукаємо благодійників, які б нам допомогли завести 4–5 овечок. Це ж живі газонокосарки. І ще у мене є така мрія: зробити тут контактний зоопарк, куди можуть приходити дітки з батьками. Сюди почнуть їздити більше людей, діти почнуть розуміти, що на світі є старші одинокі люди і може, приїхавши одного разу подивитися на тваринок, почнуть їздити в гості до наших мешканців. Основне, що потрібно цим людям — увага. У них брак спілкування, їм дуже потрібно, аби до них хтось приходив і вони відчували, що не самотні», — каже пан Віталій. На сьогодні у геріатричному пансіонаті проживають одинокі люди, які потребують стороннього догляду, а також, інваліди, які по віку уже вийшли з дитячих інтернатів і потрапили сюди. Зараз тут 180 підопічних, але заклад розрахований на 200. Автор проекту STAY (від слова «залишатися») Ілона Мурзова розповідає: «Ми третій рік опікуємося геріатричним пансіонатом: зняли соціальну рекламу, зробили фотовиставку портретів мешканців. Але того результату, на який ми очікували, не було. Ми хочемо, аби мешканці міста змогли обрати для себе дідуся або бабусю, стати для конкретної людини «онуком на годину», підтримувати стареньких, зустрічатися з ними щотижня, спільно читати, спілкуватися, вислуховувати, ходити на прогулянки… Свого часу ми впроваджували проект «Наставництво» для сиріт Прикарпаття. І виникла думка цей шаблон перенести на геріатричний пансіонат». Стартував проект «STAY» із роботи професійних фотографів-волонтерів, а надалі про кожного підопічного пансіонату буде написана невеличка історія його життя. Ці фото та історії можна буде побачити в групі проекту в мережі «Facebook» і, таким чином, обрати для себе дідуся або бабусю. До пансіонату з нами приїжджає і перша «внучка». Її звати Ірина Гулкевич. Дівчина розповідає, що рідних дідуся і бабусі у неї уже немає, і понад рік вона мріяла знайти людину похилого віку, яку можна відвідувати, спілкуватися, проводити разом час. Під час Дня відкритих дверей вона познайомилася із 80-річною пані Іриною, яка живе у геріатричному пансіонаті уже 12 років. «Ірки-шкірки», — жартує старша Ірина, а молодша тихо зізнається: «Я така щаслива, що ми зустрілися!»… Працівники геріатричного пансіонату наголошують: тут не закрита установа, сюди мають приходити мешканці міста, волонтери, активісти. Потрібно подолати стереотип, що геріатричний пансіонат — це дідорня і вирок, найгірше, що може трапитися з людиною в старості. Якщо проект «STAY» запрацює в Івано-Франківську, цей досвід передаватимуть в інші міста країни, аби в кожного старенького були онуки, нехай і «на годинку». А молоді люди серед щоденної життєвої заклопотаності, будуть пам’ятати, що десь є ті, хто понад усе в світі чекає на хорошу розмову і щирі обійми.