Кулеметниця Яна Червона: «До підписання контракту мене підштовхнув один айдарівець, сказавши: »Вам, волонтерам, класно: приїхали, переночували та поїхали. А ви посидіть тут…" Про харківський євромайдан, загиблих друзів, смерть як повсякденність та людей, які йдуть до армії тільки заради грошей — видання «Цензор.нет» розмістило статтю про загиблу, автор: Валерія Бурлакова. «ЯКЩО НЕ ПОРАНЯТЬ — ТО ЗАТОПЧУТЬ» — До армії ти була волонтером. З чого це почалося? — Взагалі вся ця історія почалася для мене ще до війни, у 2013 році. Почалася з харківського Євромайдану. Згадують про нього мало — і у нас, звісно, все було не так, як у Києві. Але були у нашому місті і віче, і марші… — … І момент, коли євромайданівців проросійські активісти били та ставили на коліна… — Так. На щастя, того дня мене на мітингу не було. Не можу сказати, що мене захищає Бог — адже я не релігійна людина. Але чомусь, коли у Харкові були дуже сильні замєси, — у мене не виходило там бути. То дитина у мене хворіла, то ще щось траплялося… До речі, моя старша дитина, мій син, якому тоді було чотири рочки, взимку 2013–2014 року з маленьким прапором України у руці ходив зі мною на акції. До першої ангіни… Потім він ходив зі мною вже навесні. І тоді ми з ним потрапили у перестрілку — по дорозі до стадіону «Металіст» на нас влаштували напад, по людях почали стріляти… І не тільки гумовими, як я потім дізналася. Через нас із сином тоді направили пістолет на тих, хто йшов за нами. Я злякалася і перестала брати його з собою. Бо зрозуміла, що закінчитися це може погано. Якщо не поранять — то затопчуть… …У 2014-му в місті організувалася «Самооборона». Я потрапила у «Самооборону» Московського району. Разом зі мною там були дуже хороші хлопці — царство небесне частині з них, адже потім вони пішли на фронт у різні бригади, деякі загинули. У дівчат у нашій «Самообороні» була своя робота. Був у нас такий красунчик Рома. Він брав мене під ручку або я його, ми купували гілочку верби, наприклад, і нібито парою йшли «гуляти» біля пам’ятника Леніну — туди, де збиралися наші сепаратисти. Ми поміж цими людьми ходили туди-сюди, слідкували за їхніми переміщеннями, слухали розмови... Попереджали про все наших. Згодом у Харкові з’явився «Автомайдан». А ще харківські ультрас перед кожним футбольним матчем робили марш через ціле місто — з фаєрами, з відомим харківським зарядом «Путін — х..йло»… — А коли та як ти вперше поїхала на фронт? — Коли вже почалися бойові дії, до нас звернувся один хлопець і запропонував організувати збір допомоги військовим. Ідея була хороша. Допомогу ми почали збирати біля харківських супермаркетів. Згодом, один з волонтерів з тієї групи пішов воювати в «Айдар», а ми, відповідно, почали передавати йому потрібні речі. Спочатку до нього поїхав наш Стас та відвіз йому допомогу. А потім і інші зрозуміли, що хочуть до нього «у гості»… У 2014 році люди дуже багато різного передавали військовим. І коли ми вирішили їхати до айдарівців — зрозуміли, що довезти все, що хотілося б і що потрібно, не зможемо ані двома, ані трьома легковими автівками. Тоді я написала на «Facebook» пост: «Друзі! Нам потрібен автобус. Можна з водієм, можна без». Після цього мені в особисті повідомлення написав чоловік на ім’я Павло. Зараз ми з ним дружимо, але на той момент я зовсім його не знала! Він написав, що поїхати в нього не вийде — але що ми можемо взяти його машину. За автівкою я відправила нашого водія-волонтера. Повернувся він на чомусь, схожому на величезний автобус Hummer. Бусик був з телевізором. Салон оббитий червоним деревом. Позаду – шкіряний триметровий диван… Я їхати на цьому боялася! Подзвонила тому Паші. Кажу: «Ти розумієш, куди ми збираємося? Ми не знаємо, що там буде з нами або з цим автомобілем. Він може постраждати». Павло відповів: «Ну, постраждає так постраждає…» Для мене це був шок. Що людина незнайомим абсолютно волонтерам може віддати таку машину. Але ми завантажили цей бус повністю — так, що самі ледь влізли — та вирушили до батальйону «Айдар». На місці хлопці-айдарівці, серед яких виявилося чимало харків’ян, питали, коли ми знову приїдемо… І я зрозуміла, що їздити треба. Перше, що тоді просили — сигарети. Завжди. Зарплати тоді ще не платили фактично, багато бійців взагалі не оформлені були… І завжди просили сигарети. Поки їх немає — їм нічого потрібно не було. А коли вже є що курити — то можна згадати і про інші потреби… — А яка поїздка на фронт саме волонтером запам’яталася тобі найбільше? — 29 грудня 2015-го, перед Новим роком, ми поїхали у Щастя. Коли виїхали назад, ще засвітла — потрапили у такий снігопад! Я у житті не бачила нічого подібного. Дороги одразу замело. Наш бус носило по дорозі. Було страшно. І зупинитися ми не могли – не було куди з’їхати, тому ми вирішили тягнути до найближчої заправки або до найближчого блокпоста. Вітром у нас зірвало двірники, замело скло. Не встигли ми зупинитися, як машину по колеса засипало снігом. Спочатку ми знайшли скотч, і ним ті двірники примотали — але скотч теж почав рватися… Тоді ми знайшли бинти й прив’язали двірники бинтами. Але, виходячи з машини, щоб зробити це, ми втрьох відкривали двері, втрьох тримали їх, щоб не зірвало, а потім втрьох намагалися закрити… Божевільна була буря. МЕНІ СКАЗАЛИ ЇХАТИ ВЧИТИСЯ, І ТОДІ, МОЖЛИВО, ВІЗЬМУТЬ НА СКЛАД — Як на всі ці пригоди реагував чоловік? Адже у цей час він залишався вдома з дітьми… — Мій чоловік навіть найбожевільніші мої ідеї завжди підтримував. Він ніколи не казав мені «ні». Можливо, розумів, що у цьому немає сенсу. Бо якщо я вже вирішила — то вирішила… — І все одно поїдеш. — Так. Тільки вже зі скандалом. Хоча бувало, що він психував через те, що я дітям мало часу приділяю. Були сварки. Адже коли я була волонтером у 2014–2015 — навіть без поїздок на фронт мене цілими днями не було вдома. «Нова пошта», Барабашово, секонди, пошуки форми, в когось консервацію треба забрати, в когось ліки… Ми постійно були чимось зайняті. — І у тебе, напевно, вже тоді проскакувала думка піти в армію… — Ні! Я про це навіть не думала! Думка прийшла на початку літа 2016… Підштовхнув мене до неї один айдарівець. У нас виник невеликий конфлікт, він трохи випив — але зауважу, що це було не на бойових… І сказав таку фразу: «Вам, волонтерам, класно. Приїхали, переночували та поїхали. А ви посидіть тут у бліндажах, як ми…» Я замислилася про це. Вплинуло і те, що я бачила: дрібне волонтерство помирає. Багато що вже можна було відправити поштою, їздити на фронт ми стали набагато рідше. Також мені хотілося побачити ситуацію зсередини, чи є користі від нашої допомоги. Все одразу збіглося. Спочатку я пішла в «Айдар». Але зрозуміла, що комбат не дуже хотів мене там бачити. Як волонтера — хотів. Але не як бійця — з моїми постами у «Facebook», з моїми знайомствами… Здалося що мені не дуже раді. До того ж, я прийшла без «учєбки». Мені сказали їхати вчитися, і тоді, можливо, візьмуть на склад… А тут моя подруга з Харкова каже: «Я йду у 54-ту бригаду». «Мене візьмеш?» — запитую. «Та пішли!» У 54-й мене прямо спитали, чого я хочу. І я відповіла, що у першу чергу хочу освоїти якусь професію, щоб мене не посадили на склад. Зауважила, що не бачу себе медиком — це не для мене. «А на оператора-навідника підеш? На беху?» — спитали. Звісно ж, піду! «КУДИ ТИ ЛІЗЕШ? НАВЧИСЯ СПОЧАТКУ ХОЧА Б АВТОМАТ РОЗБИРАТИ» — І ти все ж таки поїхала в учєбку? — Ні. Вчити мене на місці мав Шайтан (Микита Яровий, лейтенант ЗСУ, командир механізованої роти у 54 ОМБр, Герой України (посмертно). Загинув 18 грудня 2016 року на Світлодарській дузі, — ред.). Але на той момент беха, на якій це мали робити, була не робоча просто… Тому де-факто я спочатку була простим стрільцем (хоча оформили мене спочатку ще на «жіночу» посаду — стрільцем-санітаром). Аж поки у нас на позиції, на «Бутоні», не з’явився перший «покемон». Мені чомусь дуже захотілося з ним навчитися працювати, хоча я тоді взагалі зі зброєю ще не вміла поводитися… Хіба що постріляти мені давали в «Айдарі» на полігоні. Але це було таке… — Просто розвагою. — Саме так. Але з кулемета мені постріляти дуже кортіло… Хлопці, звісно ж, сказали: «Куди ти лізеш? Навчись спочатку хоча б автомат розбирати». І це було нормально. Тому що дійсно я тоді вміла лише натискати на курок — і мавпі покажи куди натискати, то вона все зможе. А вчити мене ніхто не палав бажанням. Але зрештою Змій навчив мене розбирати автомат. Сім’янин (Андрій Широков, боєць «Правого сектора», солдат 54 ОМБр, снайпер. Загинув 18 грудня на Світлодарській дузі, — ред.) показував як розбирати кулемет. А потім Товариш навчив мене доволі непогано стріляти, хоч і довго зі мною мучився… Він приділяв мені весь свій вільний час. — Але Товариш, зазвичай, був проти жінок на війні. Як ти його переконала тебе вчити? — Не переконувала взагалі. Не знаю, як так вийшло . І я йому дуже вдячна за це. Скільки б у нас не було потім конфліктів у різних ситуаціях… … Мені інколи здається, що я й сама проти жінок на війні. Забороняти жінкам нічого не можна, звісно — але не жіноча це справа… Та й не чоловіча справа теж. Не людська. Війна — це щось таке брудне. Погане. Просто у нас вибору немає. — Тобто, не було в тебе моментів, коли тобі подобалося те, що ти робиш? Що це твоє? — Ні. Але ніколи я і не шкодувала про те, що пішла в армію. Це роки, які навчили мене багато чого — для когось, знаєш, школа у житті надзвичайно важлива, для когось одруження, для когось кар’єра… А для мене війна. — Що було найважче? Коли хотілося покинути все й поїхати додому? — Було, що в мене чоловік почав пити — і я стала хвилюватися за дітей. Вони ж весь час з ним проводять. Тільки інколи, коли він на роботі, їх забирає бабуся. Мені дзвонив син і казав: «Мамо, ну що ж ти нас залишила…». Ось тоді думала вертатися додому. …І коли на Світлодарській дузі все це сталося ( про бої у грудні 2016-го, внаслідок яких 54 ОМБр зазнала значних втрат, — ред.)я три дні ходила у якійсь прострації… У півсні. Робила все машинально. Не пам’ятаю, як ходила на пост. Не пам’ятаю як засинала. Моє ліжко у бліндажі було біля ліжка Сім’янина. І щоразу, коли я лягала — розуміла, що плачу. Це було дуже важко… Не те, щоб мені хотілося в цей час все покинути. Але тоді я була слабкою. Це не характерно для мене. «Я СКАЗАЛА ЙОМУ: »МАЛИЙ, ПРИЇДЕШ ЗАВТРА-ПІСЛЯЗАВТРА«. А НАСТУПНОГО ДНЯ ВІН ЗАГИНУВ» — Чи стала ти з часом легше сприймати смерть? — Не знаю… Вона вже сприймається як повсякденність. Але у цивільному житті кого зазвичай ховають? Бабусь, дідусів. З часом — батьків. І Ти розумієш, що ця смерть неминуча, що це вік. Ми заздалегідь усвідомлюємо, що нам доведеться ховати своїх старших родичів, і що ми теж помремо. Колись. Це одне. Інша річ — коли зненацька втрачаєш людину, яка була поруч, нехай навіть не близького друга… Коли загинув Крук (Сергій Мокренко, 24-річний доброволець з 54 ОМБр, загинув 28 лютого 2017 року на Світлодарській дузі, — ред.)… У нас був тоді речовий склад на позиції, на яку хлопці приїжджали помитися. Там лежали волонтерські речі. А Крук приїхав з позиції в абсолютно порваних штанях. Я запропонувала знайти йому нові та ми пішли на склад разом. Він був дуже худеньким та маленьким. Найменшим з наших, напевно. Ми все перекопали, і всі речі були завеликими на нього. Нічого не змогли підібрати. Я сказала йому: «Малий, приїдеш завтра-післязавтра. Я ще покопаюся та знайду тобі щось. Якщо не приїдеш — передам тобі на позицію». А потім я його обійняла на прощання. А наступного дня він загинув, і його привезли… І мені це так запало у душу: що я йому ті штани обіцяла… — Зараз ти нерідко буваєш у відрядженнях, коли набираєш нових бійців у батальйон — тепер 46-й, «Донбас-Україна». Чи дуже змінився контингент людей, що бажають піти на контракт? — Дуже. Буквально вчора у мене був конфлікт у військкоматі (Яну періодично відправляють у відрядження до військкоматів. — ред.). Прийшов хлопчик. За документами він був у Слов’янську у 15–16 роках. — У цей час там вже нічого не відбувалося… — Так. І він каже: «Я хочу піти у розвідку». Давай, кажу. У нас є командир батальйонної розвідки. Хлопчик йому подзвонив. Поспілкувався. А потім каже, що у розвідку вже не хоче. Чому, питаю? Хочеш просто гроші заробляти? А він відповідає: «… Я ще й про життя думаю». Я не втрималася. Ти, кажу, сидиш, і розповідаєш жінці, яка воювала, яка бачила смерті, що ти думаєш про життя? Я не кажу, що я герой. Але я сиджу на передовій. А ти «думаєш про життя»? Ти взагалі мужик? Ти на три голови вищий за мене! Тобі не соромно?! — Не знаю, чи соромно «думати про життя» — але в армію з такими пріоритетами йти точно не варто. — А він не в армію йде. Він іде просто заробляти гроші. Не хоче ані воювати, ані служити. Він не хоче робити взагалі нічого — запитував мене, чи не дуже ганяють фізично у нашому батальйоні… Такі люди приходять просто через зарплатню. І потім уникають будь-якої роботи… — Але ж і нормальні мають повертатися? Добровольці 2014–15 років, які скучили за війною, наприклад… — Я всіх нових людей запитую: ви розумієте, що у нас бойовий батальйон? Що ви будете на війні? І ті, хто вже був у АТО, кажуть: «Чудово! І побільше б! І пошвидше! Коли ви виходите на нуль?!» Атовці цього не бояться, вони навпаки рвуться туди. Так, вони також приходять… — А буває, що відмовляєш людей? Жінок, наприклад? — Не відмовляю, але пояснюю їм. Що контракт на три роки. Що не завжди умови добрі, що не завжди буде можливість помитися. Що, якщо діти є, їх можна рік не побачити… Я не лякаю, але кажу про те, що я сама пройшла на практиці. Але жінок це чомусь лякає менше, ніж чоловіків. Мабуть, жінки, які приходять у військкомат, вже дуже свідомо йдуть в армію. Ті, звісно, що йдуть не до своїх хлопців або чоловіків — бо є і така категорія. — Ти кажеш — рік не бачити дітей. А як твої донька й син реагують на те, що ти так рідко вдома? — Вони розуміють де мама, що мама на роботі. Запитують постійно коли я приїду. Коли я вдома — радіють, але постійно цікавляться: «А коли ти знову поїдеш? Скоро? Чи ще побудеш з нами?» … Є суттєвий мінус — по дітях я бачу, що запустила їх у плані школи. Мій син може займатися сам, а донька — не дуже. Вона зараз закінчила другий клас, але навіть читає слабко… тому що з нею ніхто не займається. Є такі діти, яким батьки потрібні, щоб навчатися. Мама потрібна… Вибір між дітьми та роботою дуже важкий. Ти розумієш, що потрібен і там, і там. — І до чого ти схиляєшся? Можливо, хоч невеличку перерву хочеш зробити? — Хочу. Щодня хочу, і щодня кажу собі: «Завтра». Я так і худну. «Завтра почну худнути… або з наступного понеділка. Але якщо не вийде з наступного — то за два понеділка вже точно». Так і тут…