Так було завжди в Україні, коли чоловіки йшли на війну, жінки створювали міцний тил, а за потреби брали зброю до рук. Недарма в нашій мові є слово «дружина», а не «жена».

Із початком повномасштабного вторгнення директор обласного Будинку Воїна Олег Височанський пішов на війну. Уже вдруге. Перший раз це був Донецький аеропорт. Зараз він знову успішно б’є ворога на сході, використовуючи свій бойовий досвід.

На цей час його замінила Марія Петришин — знана волонтерка, керівниця Першого жіночого ветеранського простору «РеХаб». Ця організація займалась реабілітацією жінок-ветеранок, провела для них два грандіозні форуми, уже планували третій, проте війна перекреслила всі плани. З того часу почався новий етап волонтерської роботи. До львів’янок приєднались також жінки, які евакуювались з гарячих точок і робота закипіла ще більше.

* * *

Марія Петришин розповідає, що у перші дні повномасштабного вторгнення у неї не було страху, лише велика відповідальність. 

«Я стала в. о. директора Будинку Воїна і ще, крім цього, є керівницею Першого жіночого ветеранського простору «РеХаб». Одразу з дівчатами почали думати, як допомогти воїнам, всі сили були змобілізовані тільки на це. Робили все, що могли, що вміли, і що не вміли, просто тут жили 24 на 7. Я перші два тижні практично не спала. У мене були короткі, уривчасті сни, телефон працював цілодобово. Телефонували люди з гарячих точок, треба було швидко організовуватись і збирати допомогу. І це був новий великий пласт роботи, де ми точно не знали, як це все правильно робити, але треба було рятувати країну. У цей момент ти не думаєш про себе. Я ще й тоді захворіла ковідом, але дуже швидко, буквально за кілька днів стала на ноги. 

У перші тижні, пригадую, тут був просто вулик. Як ці люди сюди потрапляли і чому приходили саме сюди?

Так, інколи було до 300 осіб. Просто відчинялись двері, заходили люди і казали: ми хочемо допомагати, що треба робити? І кожному знаходили застосування, люди не цурались ніякої роботи. Айтішники, як треба було, тягали вантажі, інженери — мили підлогу, вчителі — чергували вночі, готували їжу. Приходить, пригадую, жінка старшого віку і дає 200 гривень, каже: «Купіть хлопцям цукерок». Ми не хотіли брати гроші, а вона наполягає — я, мовляв, не маю вже сили вам допомагати, то хоч гроші візьміть.  

Ми вели базу людей, які зголосились допомагати. Це було трохи навіть кумедно. Записували: ім’я, прізвище, телефон і чим може бути корисним. Наприклад, такий то чоловік чи жінка — авто, перевезення, вантажник, кухня, може залишитись на ніч, бо треба було охороняти будівлю, або може після 18:00 год. Більшість працювала на своїх роботах, а ввечері приходили волонтерити. Подекуди люди ображались, що їх не задіюють — «я записався в чергу, чому не телефонуєте?)»

Кожен мав свою зону відповідальності: хтось сортував ліки, хтось носив, возив гуманітарні вантажі, львів’яни приносили одяг, подушки, каремати, їжу. Всі кабінети тут перетворились на одну суцільну зону гуманітарної допомоги. Чесно кажучи, за весь цей час я мала всього шість вихідних, решту часу на роботі. Будинок Воїна став для мене другим домом. Напевно, мені тут легше дихається, зі мною є ті люди, які мене розуміють і підтримують.

Який сегмент допомоги ви взяли на себе?

Ми взяли на себе сегмент гуманітарний — медицина, психологічна підтримка, навчання першої допомоги для цивільного населення. Ми ніколи не займались амуніцією, нічого не купували, не продавали. В основному нам передавали ліки, продукти харчування, гігієну, ми розподіляли їх в різні області, військові підрозділи. 

У нас працювала окрема телефонна лінія, на яку зверталось сотні людей з різних питань. На базі Будинку Воїна проходило навчання з тактичної медицини і особистої безпеки, в якому взяло участь майже 8 тисяч осіб. Нещодавно у співпраці з міжнародними партнерами закупили пральні машинки і роздали їх у комунальні заклади — центри «Довіра», «Святого Миколая», геріатричний центр. 

У Будинку Воїна працюють психологи. Чи багато звертається людей?

Так, звернень багато. Зараз чимало людей потребують допомоги психолога, моральної підтримки. Мені дуже щемливо, коли хлопці згодом приходять і дякують за допомогу. Крім цього, я стала координатором уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин у Львівській області. Кожен раз через серце пропускаю хвилювання сім’ї, яка шукає свого сина, батька. А ще важче, коли дізнаєшся, що захисника уже немає серед живих, а сім’я все ще сподівається. 

Ви перебуваєте поруч з церквою Московського патріархату. Як це сусідство відбивається на вашій роботі, спілкуєтесь? 

Ні, не спілкуємось. Колись жартували, що біля російської церкви безпечніше, бо по них не будуть стріляти. Але все ж відносно. Так, ми остерігались можливих провокацій, але допомагали всім, хто звертався.      

Казав нещодавно знайомий священник, що ніхто ніколи не зрозуміє маму, яка відправила дитину на війну. Я займалась волонтерством з 2014 року і багато стикалась з родинами  військових, їхніми родинами, проблемами. Але я не мала цілісного розуміння, що відчуває мама, дитина якої пішла на війну. З того часу, як воює мій син, моє життя дуже змінилось. І я сама змінилась. Дмитро завжди мені говорить, що не вибачив би собі, якби зараз не був на фронті. Я дуже ним пишаюсь і чекаю його дзвінків, стала більш емпатійна, переосмислила стосунки з людьми, з тими, хто є поруч. 

Останнім часом бачимо хвилю репресій проти волонтерів. Як ти собі це пояснюєш?

Про це сумно чути, бо коли ми стояли на Майдані, мріяли, що зміниться держава, працюватимуть закони. У даний момент важливо, щоб була співпраця силових структур, служби безпеки, митників з волонтерськими організаціями, щоб були зрозумілі правила гри. Я вважаю, що маємо допомагати одне одному. Потрібно всім збиратися, обговорювати різні моменти, а головне, розуміти, що ми усі працюємо для спільної мети — перемоги! Інакше, люди розчаруються і покинуть волонтерити і хто тоді від цього виграє? 

Давай помріємо. Закінчиться війна і я…

Коли закінчиться війна, я буду… бавити внуків (сміється). Я буду більше часу проводити з сім’єю. Зараз насправді я дуже мало часу приділяю сім’ї. Мені прикро, що я рідко бачу маму. Ми не вечеряємо разом, у нас немає спільних свят. Стало якось дуже порожньо вдома. Будинок Воїна — моє рятівне коло, тут я роблю те, що люблю.  

Інколи чую, що вони (воїни) мають по 100 тисяч, для чого їм допомагати? То ідіть туди, подивіться, що там відбувається і ви не захочете тих грошей. Тим більш, що хлопці багато що купують із своєї зарплати. Автівки, на які збирали кошти — горять, дрони — збивають, одяг — зношується. І знову треба починати все з початку. Мені болить інше, що окремі люди, які мають можливість допомагати, не роблять цього, уникають призову, ховаються десь. Якщо хтось думає пересидіти війну, то так не вийде, не пересидите. Тільки якщо разом працюватимемо — буде результат. З приємного, багато друзів дзвонить, приходить, тобто сформувалась команда волонтерів, яка готова щомиті долучитись. З однією жінкою недавно розговорились випадково і з’ясувалось, що вона готувала їсти для Будинку Воїна. А я кажу, то це для нас, дякую Вам. Вона так зраділа, що ми нарешті познайомились. 

А ще запало в пам’ять, як ми з Оксаною Юринець, депутаткою 8-го скликання Верховної Ради, вдвох завантажили п’ятитонку. Так склалось, що у той момент нікого більше не було, а під’їхала машина і треба було швидко її завантажити. Пригадую обличчя Оксани, втомлене, але щасливе, ми ледь стояли на ногах від перевтоми. А нещодавно відсвяткували усім «РеХабом» фронтове весілля подруги Марічки та її воїна Володимира. Так що наше сестринство тримається разом, щоб не було. Усвідомлюю, що після війни буде ще більше жінок-ветеранок, а, значить, і більше роботи для нас.

Оксана Юринець, громадська діячка, депутатка 8-го скликання ВР України.

Моїм завданням було координувати роботу партнерів із закордону, з якими треба було вести перемовини, приймати дзвінки, наприклад, з Нью-Джерсі о третій годині ночі, бо інший часовий пояс. Британія, Шотландія, Італія, Польща, США, Німеччина, Португалія, Італія. 

У Будинок Воїна приходило багато журналістів з топових світових ЗМІ від «Альджазіри» до «CNN», «BBC», та інші, які хотіли поспілкуватись з громадськими активістами. У ті дні Будинок Воїна фактично був перепрофільований як склад, навіть музей ДАПУ на другому поверсі переобладнаний на зберігання гуманітарної допомоги — ліків, продуктів харчування. Весь зал, сцена були поділені на зони, де збирались привезені речі. 

Перші тижні люди чергували і вночі, адже до Львова приїжджали евакуаційні автобуси і необхідно було завантажити їх гуманітарною допомогою на зворотній дорозі. Це були автобуси з Київської міської державної адміністрації, Сум, Чернігова, Миколаєва. Фактично у Будинку Воїна, крім львів’янок,  зібрались жінки з усіх регіонів України, які були тут з дітьми евакуйовані. 

Будинок Воїна став місцем, де зустрічались люди з всієї України, це були відомі люди — художниці, артисти, письменниці. Були легіонери та іноземні волонтери,  які дуже часто шукали волонтерські центри і в такий спосіб ми могли з ними комунікувати. Окрім цього, у нас відбувались постійні навчання з домедичної, тактичної допомоги, вишколи, як поводитись зі зброєю. Тобто ми могли не тільки докластись до підтримки гуманітарної наших військових на сході, але й це була частина інформаційного фронту, який ми могли тримати завдяки скоординованим діям. Зараз це велика робота з точки зору психологічної допомоги, те що Марічка професійно виконує, як уповноважена у справах зниклих безвісті за особливих обставин на Львівщині, допомога сім’ям, які шукають своїх рідних.         

За цей час ми познайомились з різними міжнародними організаціями, фондами, які працюють в Україні і надають допомогу ВПО. Багато було цікавих життєвих періодів, людей, одні приїздили за допомогою, інші її привозили. Бували випадки, коли вантажі помилково потрапляли на інший склад, але вже незабаром його перевантажили за свій кошт і перевезли в гарячі точки. 

За цей час ми показали, що Львівщина є коридором життя, вікном можливостей для того, щоб вірити в перемогу. Можливо, ми когось надихнули і в інших областях будуть робити те саме. За ці декілька місяців мені здається,  багато хто зрозумів свою місію і співвідповідальність за країну. Що не досить просто жити своїм життям, а в час біди треба й дуже відповідально ставитись до своїх обов’язків, бути свідомим громадянином і діяти, як одна Українська команда для пришвидшення Перемоги України. 

Розмову вела: Оксана Чухліб