У селі Покровському біля Нікополя на дні Каховського водосховища, в якому спав рівень води внаслідок підриву Каховської дамби, знайшли рештки унікальної церкви. Про це йдеться матеріалі Nikopolnews

70 років вода приховувала від людей Покровську Січову церкву, яку вбивали аж двічі. Про втрачену святиню писав Олександр Довженко, яку відвідував і малював у свій час Тарас Шевченко.

Що відомо про Покровську Січову церкву

У 1734-1775 роках на місці сучасного села Покровське існувала Нова Січ (або Підпільненська Січ), створена після повернення Війська Запорозького низового під російський протекторат внаслідок підписання Лубенського договору. Остання Запорозька Січ розташовувалася на великому півострові, що омивався річкою Підпільною (притока Дніпра).

З трьох боків Січ оточувалась притокою Дніпра річкою Підпільною, якою плавали запорізькі чайки та торгові турецькі й грецькі судна (тумбаси), що припливали до січової гавані в річковій затоці Уступ. З північно — східного боку від Підпільної відокремлювався рукав — річка Сисина, що впадала в Дніпро.

Січ являла собою місто—фортецю, оточену валом та палісадами. Вона складалася з трьох частин: передмістя, брами і Коша — головного укріплення, де довкола січового майдану розташовувались 38 куренів. Між куренями, затокою Уступ та річкою Підпільною розмістився Внутрішнй Кіш або Паланка відділений стіною від Зовнішнього Коша. На Паланці знаходились будинки кошового отамана та січової старшини, військова канцелярія, скарбниця, будинки духовенства, а також соборна Січова церква Покрови Божої Матері.

Саме з Нової Січі вирушало Запорозьке Військо на російсько-турецьку війну 1735—1739 рр. та війну 1768—1774 рр., а у 1771—1773 з січової гавані виходила запорозька флотилія, що двічі здійснила Чорноморсько-Дунайську експедицію.

Корогва Нової Січі

4 червня 1775 року за наказом Катерини II Нова Січ була зруйнована, а Вольності Війська Запорозького анульовані. Кошового отамана Петра Калнишевського відправили у заслання.

На місці Січі виникло село Покровське. Деякий час воно називалося навіть містом, але вже в 1776 році провінціальна канцелярія була передана до Нікополя, а Покровське одержало статус містечка.

Козацька церква теж не довго прожила після знищення Січі…

Зазначимо, що запорожці завжди дбали про свою церкву, вкладали у неї значні кошти. Сам кошовий Калнишевський, будучи високоосвіченою людиною, виступав у ролі мецената. Видатний різьбяр XVIII століття Сисой Зотович Шалматов, приятель кошового Калнишевського і генерального писаря Запорозької Січі Івана Глоби, вирізьблював окремі прикраси для Покровської Січової церкви.

Нова Січ, 1734—1775 роки. Реконструкція В. Ленченка

У час руйнування Запорозької Січі в 1775 році та й пізніше Покровська Січова церква була дуже пошкоджена та пограбована офіцерами-дворянами, солдатами і донськими козаками. В одному з рапортів духовне правління доповіло Славянській духовній консисторії, що у Покровській Січовій церкві “забрато церковних вещей, як-то сосуды, чаши все, царские врата серебрянье, евангелии, потиры, дискосы, звездн, копии, кресты, наместные иконы с окладами й со всех других образов оклади серебрянне, блюда для благословення хлебов, подсвещники, кадильницн, лампади й все серебряное до останка, почему церковь без божьего слу-жения остается”.

24 березня 1794 року Катеринославський митрополит Гаврило наказав Покровську Січову церкву “запечатать” — закрить. Але було дозволено місцевим священникам проводити богослужіння в “особо сделанном молитвенном доме”.

Головний управитель княгині О. М. Вяземської Іван Розенифлянцер згідно з розпорядженням княгині забрав до себе всі церковні гроші, обіцяючи приступити до будівництва кам’яної церкви. Втім з цим наміром своїм зволікав досить довго. І лише восени 1798 року церква була збудована.

Місцевим мешканцям таки вдалося врятувати дещо зі старої церкви і передати в нову – кам’яну. А проіснувала кам’яна церква до 1954 року, коли була затоплена водами Каховського водосховища.

Перед тим як зруйнувати і затопити церкву, представниками радянської влади було вивезено більшість реліквій з неї. Але дещо знову ж таки місцевим мешканцям вдалося зберегти. І зараз ці реліквії знаходяться у Покровському музеї. А саме: ключ від січової церкви, мінеї розп’яття, кухоль запорізьких козаків козаціькі люльки, рештки шаблі тощо.

У 50-ті роки XX ст. не тільки церква, а й саме Покровське частково опинилося під водами штучного Каховського моря – принаймні нижні його вулиці.

І ось зараз все це відкривається нашому оку.

За словами директорки музею Лариси Антонівни Садовська, місцеві знали, що рештки церкви збереглися у воді. Ще наприкінці 20 століття місцеві наймали водолазів, які і виявили фундамент. Кам’яна споруда була досить міцною – її будували, використовуючи спеціальний розчин, що містив, зокрема яєчні білки.

Тарас Шевченко і Покровська церква

Село Покровське завжди славилося своєю мальовничістю і гостинністю. Воно у всі часи привертало до себе увагу науковців, письменників, художників. Пам’ять про яких тут бережуть.

Гостями села були в різні часи Т.Шевченко, В. Зуєв, О. Стороженко, О. Афанасьєв-Чужбинський, І. Репін, В. Сєров. Тут обдумував свою «Поему про море» письменник і кінорежисер О. Довженко та інші.

Тарас Григорович Шевченко відвідав Покровське у 1843 році. Про це свідчать і спогади його сучасників, і малюнки, що занотовував тут поет.

Зокрема, Шевченко малював церкву Покрови

Кобзар цікавився козацьким краєм. Зібраний матеріал використав згодом у своїх творах, зокрема у поемі «Сліпий», «Розрита могила» та інших.

У часи перебування Шевченка в Покровському тут відбувалися ярмарки, де торгували хлібом і тваринами, в більшості своїй великою рогатою худобою.

Безумовно, йому, як молодому поету, художнику, історику, було, приємно і цікаво перебувати у селі Покровському з-поміж запорожців. Адже там ще були живі січовики, їх сини. Великий Кобзар, як свідчать спогади його сучасників, цікавився історією довколишніх осель, особливо тих, що знаходилися в понизов’ї Дніпра.

Місцеві жителі показували Шевченкові руїни колишньої Січі, внутрішній і зовнішній кош, запорозьку пристань – уступ, запорозькі курені і хати, речі побуту, одяг, зброю. Згадували події із запорозької історії, військові походи запорожців, битви, війни, татарський і турецький полон. У тих спогадах називались імена останнього кошового отамана Петра Івановича Калнишевського, розумного писаря Івана Яковича Голубу, судді Павла Фроловича Головатого, козака Антона Головатого. Співали пісні і думи про славних запорожців, їх звитяги.

На запорозькому кладовищі оглядали кам’яні хрести над могилами Стефана Гладкого, курінного отамана Івана Каписа, козаків Данила Борисенка, Максима Кулька. У старих запорозьких куренях і хатах Шевченко малював різні запорозькі сволоки. На одному з них був напис: «Благословенням отца и поспешеством сына й совещанием святого духа создался сей курень васюринского войска васюринским обществом за атамана Антона Головко 1710 году мая 24 дня».

Покровчани разом з Шевченком згадували про Коліївщину, Максима Залізняка, який у молоді роки жив на Запорозькій Січі. У Новій Січі проживало багато, гайдамаків, учасників Коліївщини, які переховувались від переслідувань поміщиків та уряду. Згадували про повстання у 1768 році козацької сіроми у Січі проти поміщицького гноблення. Цікавився Шевченко і подіями 1775 року, коли царські війська генерала Петра Такелія зайняли Нову Січ і 4-5 червня того ж року зруйнували її.

Край хати селянина Митрофана Чорного (по вуличному Папуші), що стояла біля запорозької церкви, біля котрої, як розповідали діди-запорожці, проводилися ради, через тридцять сім років після відвідування Шевченком села Покровського, великий російський художник І.Ю. Рєпін змалював її, власноручно залишивши на малюнку такий напис: «Украинская хата. Покровское. И. Репин». А посередині малюнка записано: «Всеволоду Гаршину, 1884 г.». Змалював тут Репін також сволок, на котрому на той час зберігся напис: «Благословением отца, изволением енна и содействием святого духа. Аминь. Создался дом сей коштом пана Василия Григоровича, знатного товариша куреня Менского, 1747 года, месяца августа 13».

Додамо, що Покровське – останнє село, в котрому побував Шевченко, перебуваючи на Нікопольщині. Звідси він повернувся до рідної Кирилівки, маючи намір побувати на батьківщині у родичів – братів і сестер.

Деякі історики кажуть, що найбільше запорозьких речей і документів Шевченко побачив саме у Покровській Січевій церкві. Він намалював її. Цей малюнок мав намір вмістити в альбомі “Живописная Украйна”, котрий сподівався видати у 1845 році. Він офіційно повідомив у проспекті, що “в 1845 году вьйдут картины следующие: 1) Види: Чигирин, Суббо-тов, Батурин. Покровская церковь…”

Святопокровська січова церква, збудована на місці і по канонах січової церкви

У повному розумінні ця церква не була Січовою, Запорозькою, адже збудована вже після ліквідації Запорозької Січі – в 1798 році. Але дерев’яна дзвіниця дахом у два яруси з кованим залізним хрестом, що стояла поруч до середини XIX століття, дійсно була запорозькою. До речі, кам’яними у церкви були тільки стіни, а верх та купол — дерев’яні. Тарас Шевченко, отже, міг бачити і малювати залишки старої козацької церкви.

Шевченко історично правдиво описував руйнування Нової Січі та пограбування Покровської Січової церкви.

У поемі “Сліпий”, написаній у 1845 році, Шевченко пише :

І розказують, і плачуть,

Як Січ руйнували,

Як москалі сребро, злато

І свічі забрали

У Покрови. Як козаки

Вночі утікали.

Можливо, тут, у селі Покровському, на тому місці, де колись знаходилась Нова Січ, Шевченко задумав і виконав у 1843 році малюнок “Сліпий” (“Невольник”), що послужив сюжетом для поеми.

Про церкву у Покровському писав Олександр Довженко

Саме про церкву у Покровському писав у 1954 році Олександр Довженко, коли розповідав про затоплення історичних місць новим тоді Каховським морем.

“… Останній спогад про церкву. Мені шістдесят років. З п’ятнадцяти літ не вірю у Бога і відтоді не був у церкві. Але у селі Покровському я пошкодував, що Бога нема. Мені страшенно захотілося, аби він з’явився хоча би на п’ять хвилин і, побачивши зруйнований негідниками пам’ятник давньої архітектури, споруджений на честь його Божої матері, покарав лютою смертю  темних і підлих іуд, що скоїли цю мерзенну справу. Прощай, Покровське. Віри в неіснуючого Бога у тебе не зменшилося. Зменшилося краси”

Довженко підняв тему того, як поводилася з людьми влада під час переселення.

Цитата: «…Насправді ніхто в Покровському не оголошував людям про те, що треба переносити половину села. Жодної роз’яснювальної роботи не проводилося. Просто заходили в двори, обміряли, записували й кожному індивідуально повідомляли про затоплення й необхідність переселитися на гору. Більше того всім, хто не встиг переселитися у визначений строк, заявляли: – Якщо до такого-то числа не переїдеш, попереджаємо – будемо ламати будинок бульдозером, незалежно від того, живеш ти в ньому чи ні»