Найбільше, що вражає сьогодні світ — незламність українців і їх самоорганізованість. Ми стали прикладом для всіх, на нас рівняються, хочуть бути схожими. Але наше життя — це не фільм про супергероїв, це страшна реальність, в якій українцям відведена роль НАДлюдей! 

Бо як інакше пояснити неймовірну витривалість, швидкість у прийнятті рішень і, головне, жертовність наших людей?  

У перший день великої війни створити великий волонтерський центр, який об’єднає підприємців і бізнес, віддати свої склади, площі під гуманітарну допомогу, донатити значні суми на необхідне, а на другий день — вже приймати біженців у щойноствореному притулку!..  

І поки державні структури лише набирали розгін, львівські волонтери, що мали досвід з 2014 року, вже відправляли автівки з допомогою у гарячі точки та звертались з листами про співпрацю до міжнародних донорів.  

Наталія Шелестак, співзасновниця Центру Волонтерства та Захисту, згадує, як активні середовища, що комунікували між собою всі вісім років війни, 24 лютого взяли ініціативу на себе і спільними зусиллями створили волонтерський хаб.  

* * * 

Хроніка перших днів

«Дуже швидко за допомогою тих ресурсів, які ми мали, почали організовувати притулки. Перше, про що ми подумали, — про кількість людей, які до нас приїдуть. Тому всі працівники, громадські активісти зібрались і вирішили, де це буде локаційно і почали звозити речі, купляти матраци, воду, організовувати додаткові санвузли. І фактично до кінця 24-го числа ми вже мали перший притулок, а 25-го лютого почали заселяти людей. Спочатку це був Київ, потім Харків, південь України. Для нас було мегаважливо, щоб і місто включалось в цей процес, тому ми з колегами-депутатами вранці вже були в Ратуші. Втім, я зрозуміла, якщо хочеш зробити так, як ти це бачиш, то зроби сама. 

Так і створився в перший же день наш центр, який ми назвали Центром Волонтерства та Захисту. Ця ініціатива об’єднала багатьох активних людей, бізнесменів. Наш перший склад був створений на базі компанії «Regno», а всі працівники стали волонтерами, також ми писали звернення до донорів, яких знали і не знали.

Першим до нас звернувся Харків, їм були потрібні медикаменти. І залучивши наших партнерів, ми одразу передали 9 палетів ліків: кровоспинні, перев’язка, антибіотики. 

Десь 25–26 лютого почали системно відправляти вантажі фурами. А уже 28-го отримали перші фури із допомогою ззовні. Були дні, коли ми отримували до 50-ти вантажних автівок! Наше завдання було не тільки їх отримати і пересортувати, а й дуже швидко відправити в пункт призначення. Я була нон-стоп на зв’язку з військово-цивільними адміністраціями і чітко знала про їхні потреби.  

Ви самі встановлювали зв’язок з ВЦА? 

Так, ми самі встановлювали зв’язок і дуже швидко реагували на їхні потреби. У нас була, наприклад, фура на Харківщину і ми знали, що там мають бути тільки ліки, причому відсортовані. Наприклад, коробки з анальгіном, коробки з кровоспинними і все підписано. У перший час на складі працювало до 600 людей. А вже 2 березня ми переїхали на новий склад, бо зрозуміли, що наш склад не справляється. Новий — це дев’ять тисяч квадратів і хороші рампи. Загалом у нас працювало близько двох тисяч волонтерів, у зміні до 600 людей, з них — 50 осіб — виключно лікарі. На той час наш напрямок, викликаний потребою, був медичний. Мар’яна Білик — керівниця медичного напряму, зуміла дуже добре організувати роботу. Я завжди розповідаю, що у нас були всі лікарі, починаючи від фармацевтів, гінекологів до нейрохірургів з Київщини, з Феофанії, навіть директори лікарень приходили волонтерити. Вони робили титанічну працю, бо без них ми б не розібрались з тисячами ліків на різних мовах, які привозили звідусіль. А, взагалі, у нас не було поняття — «яка твоя посада», а чим ти можеш допомогти? Тому на складі працювали судді, працівники і керівники поліції, прокуратури, податкової. Ми про це, напевно, колись напишемо в книзі спогадів (сміється). 

До кінця травня склад працював у цілодобовому режимі, були розписані зміни, а деякі працівники і керівники тут фактично жили. Потім перейшли на роботу у щоденному режимі, але без вихідних. Так само без вихідних ми працюємо і по нині, вихідні у нас дуже умовні. Найголовніше завдання, як ми перед собою ставили, це — час. Коли тобі передають ліки і ти розумієш, що ці кровоспинні, гормони врятують чиїсь життя, то розумієш, що цей час — найважливіший. 

Як працював склад

Відповідальність, яка на нас лягла, ми дуже добре усвідомлювали. Ще один важливий момент. Ми чітко зрозуміли, що донори, Європа не готова вести нам у Львів фури, бо не покривається страховка, їм страшно, війна. Тому практично на другий день повномасштабного вторгнення створили свій склад у Польщі. Тут велика подяка Валерію Веремчуку, бо його організація «Народна Самооборона Львівщини» вже мала відпрацьований механізм, а потім «Regno» створив свій паралельний склад, бо одного не вистачало.

Між іншим, була проблема в тому, що виїздити за кордон могли лише жінки. Тож ми знайшли жінок, яких навчили їздити на фурі, й вони привозили з Польщі гуманітарну допомогу. Фізично це було достатньо складно, але всі розуміли, для чого ми це робимо — і термін від донора до, наприклад, Харкова, був максимально короткий. З часом все налагодилось і ми вже працювали більш точково, надсилаючи допомогу на селища, з якими мали комунікацію.  

Спочатку ми думали, якщо передамо допомогу військово-цивільним адміністраціям, вони все облікують і роздадуть, але, як виявилось, не всі адміністрації готові і МОЖУТЬ це зробити. Хоча я вважаю, що держава могла б це робити більш якісно. Час, коли можна буде зупинитись і проаналізувати помилки, він ще прийде, хоча ми і так їх аналізуємо.  

Одне слово, весь цей період для мене як один суцільний день. Я пригадую, що в один момент, я сказала, що більше не можу і хочу відпочити, це було 1 травня. Ми з чоловіком просто поїхали в ліс. Щоправда, телефон не вмовкав, але для мене прогулянка в лісі була чудовою розрядкою. Я побачила весну…  

Виснажливий, але дуже драйвовий процес. 

Кожен з нас брав на себе відповідальність за якийсь напрямок, хтось взяв на себе притулки, хтось — логістику, хтось — склад, написання листів донорам, яких ми знали і не знали. Це був такий безперебійний процес одного величезного організму, який називався Центр Волонтерства і Захисту, який працює і по сьогодні завдяки роботі десятків людей. 

А насправді нас більше двох тисяч, а з донорами та регіональними хабами в областях — ще більше. У мене була така фішка, я казала: «У мене час до 24:00 год. для потребуючих, а для донорів є вільний час з 24:00 до 3 годині ночі». Жарти жартами, але так воно і виглядало. Я спала по кілька годин на складі, або навіть 15 хвилин сну на матраці для мене було за щастя.  

Власне, цей процес був дуже виснажливим, але, водночас, дуже драйвовим. Я розуміла, що хтось воює і не допускає ворога, хтось волонтерить, жінки ліплять вареники і вони не менш важливі, ніж ми. Станом на перші сто днів війни ми проводили аудит і самі здивувались, який обсяг зробили. Це було близько однієї тисячі відправлених 20-ти тонників, які поїхали від нас в критичні точки — Чернігівщина, Сумщина, Київщина, Харківщина, Миколаївщина, Запоріжжя. Ми охопили десь близько трьох мільйонів людей, тобто хоча б щось кожна людина від нас отримала. Ми запустили цей процес, який дозволив зовні отримати ресурси і передати їх туди, де це було необхідно.  

Ви фактично зробили ту роботу, яку мали б робити державні структури.

Ми зробили те, що мали зробити. Держава в силу різних обставин не може так швидко реагувати. Ми вміли професійно вести складський облік, ми мали професійних обліковців, карщиків. Наші бізнес-технології ми наклали на волонтерську роботу, тому у нас вийшла така «махіна», яка змогла швидко запрацювати. І за це насправді подяка кожній людині. Це не я така крута, так було побудовано, що від роботи кожної людини залежав весь цей механізм. Насправді Україна вистояла і стоїть далі тільки тому, що ми вміємо так самоорганізуватись і це неоціненно! Хтось варить борщі, хтось плете сітки, хтось перевозить усю допомогу туди, де це необхідно.  

Крім цього, паралельно ми будували блок-пости. Оскільки я була співзасновницею ГО «Варта 700», домовлялась про техніку, бетонні блоки. Це були паралельні процеси.  

Зараз я вже трохи спокійніша, що можу щось забути, а тоді в мене голова працювала ясно, що я сама собі дивувалась, як я спавши дві години на добу, все добре пам’ятаю? Я точно знала, що мені треба завантажити в харківську фуру, скільки палет куди поїхало, що там на блок-постах і т. д.  

Була кумедна історія, коли нас зібрали на нараду в міськраді. І я зловила себе на думці, що просто засинаю в кабінеті міського голови. Але тоді ми всі були надлюдьми. Мене часто питали, де ти береш ресурс? А як ти можеш його не мати, коли тобі дзвонять і кажуть: «Наталю, ваші кровоспинні чи ваш ШВЛи врятували людей…». Все, більше мотивації не потрібно! 

Чи вистачає Вам часу ще на щось, окрім волонтерства? 

Діти з мамою були спочатку за кордоном, але дуже просились додому. Казали, що будуть сидіти в сховищі, тільки б повернутись додому. Я спочатку думала, що буду нервувати за їхню безпеку, але вони в мене чемні й щоразу, коли тривога, йдуть в укриття. Ми не бачились чотири місяці, тільки по відеозв’язку і в один момент я відчула, що втрачаю зв'язок з дітьми, який у мене був. Я не є класичною мамою, яка щодня збирає своїх дітей в школу, через свою завантаженість і громадську, депутатську роботу. Але щодня хоча б якийсь час ми спілкувались, обговорювали день. Не бачити власних дітей для мами — це найжахливіше, тому я щаслива, що вони поруч.  

Я дуже вдячна ЗСУ, що ми можемо бути разом, що діти можуть навчатись очно. На мого чоловіка зараз також впало велике навантаження, бо він займається і своїм бізнесом, і моїм, допомагає піклуватись про дітей і з розумінням ставиться до громадської роботи. Ще я депутат і голова бюджетної комісії, веду кілька громадських, медичних проектів. Маю надію, що нам таки вдасться створити «Простір можливостей» для дітей з інвалідністю.  

Вважаю необхідним згадати всіх причетних до Центру Волонтерства та Захисту. Серед засновників: Андрій Немировський, Роман Городечний, Сергій Ткаченко, Валерій Веремчук, Артем Хмиз, Юрій Мартинюк, Ігор Зінкевич, Орест Печенко, Мар’яна Білик. 

Це — організатори, а потім до нас почали долучатись інші люди, кожен взяв свій напрямок. У нас є феноменальний Денис Драч, який постійно придумує проекти, під них знаходить гроші, реалізовує, Антон Шевельов, Ростислав Терещук, Любомир Босаневич, Дана Кленик, яка займається допомогою з Німеччини і багато-багато інших. До нас долучилось багато спільнот: ПЛАСТ, «Rosinen Initiative» — Ольга і Володимир Скрипники, німецькі донори — «Freundschaft kennt keine Grenzen», «Bamberg:UA», «Freunde helfen! Konvoi gGmbH»; «Motrja Boyko Waters», «UUARC president Nestor Zarichny», United Ukrainian American Relief Committeе (ЗУАДК), корпорація «Mitsubishi».

УКУ практично з перших днів стали нашою опорою, ми їм вдячні за те, що покривали наші потреби за операційну діяльність і логістику.  

Це насправді титанічна праця, кожен працює, як мурашка, яка знає свою роботу. Дуже складно виділити когось окремо, бо це величезна праця кожного.

Влітку ми бачили, що деякі волонтерські центри зачинялись, бо припинилось надходження допомоги. Але ми далі працюємо з донорами і зачинятись не маємо права. Нам складно оплачувати витрати, та до нас щодня звертаються волонтери, які їдуть на південь і схід. Також ми допомагаємо мешканцям, які проживають на лінії розмежування, на деокупованих територіях, лікарням, у нас розроблені різні програми: індивідуальний пакунок на родину з продуктами, особистою гігієною, «зимовий» пакунок, програма «Сільська аптечка», розрахована на сто мешканців.  

Тому ми будемо працювати доти, доки буде потрібна наша допомога!   

Розмову вела: Оксана Чухліб