Вікторія Романчук, мандрівна художниця, учасниця Революції Гідності, затята театралка, ківерчанка, яка зараз живе у Львові, вирішила під час карантину пройтись пішки додому. Шляхом довжиною 164 кілометри. Про це пише «Район.Ківерці», з інтерв’ю з дівчиною.

Під час воєї подорожі дівчина потрапляла в піщану бурю, промокала під дощами, проходила блокпости, зупинялась у незнайомців.

[caption id=«attachment_191701» align=«alignleft» width=«433»] Фото: Вікторія Романчук[/caption]

Як це було і про що вона думала?

«Я — людина дуже рухома, ходяча, мені складно сидіти на одному місці. Тобто постійно має бути довкола якийсь рух. І він не завжди відповідає простору. У певний момент карантину я зрозуміла, що в мене дуже багато часу. Але немає внутрішнього запалу щось робити. Немає якоїсь такої теми, яка б мені дуже боліла.

І мені пише друг з Луцька, що хоче побачитись. Я кажу: «О, приходь до мене у Львів». Він ніби погодився. І ніби ми мали вертатись разом на Волинь на Великдень, але в нього з’явились якісь сімейні обставини. І він сказав, що не може, пропонував якось іншим разом. Ну, але якщо вже я внутрішньо собі погодила, що йду, як так, що я не піду? І я вирішила це зробити», — розповіла про початок своєї мандрівки вікторія.

Дівчину всіляко відмовляли друзі. Навіть зачинили в кімнаті.

«Десь за п’ять днів до того деякі мої друзі вже знали про цей мій намір — 36 годин дороги нон-стоп — і всіляко намагалися втримати мене вдома. Починаючи від: «Давай, я прийду і ми подивимося з тобою фільми, тільки от нікуди сьогодні не йди», закінчуючи тим, що колеги закрили мене в кімнаті. Просто сиділа з ними півтори години, і вони мене залякували тим, що це НЕМОЖЛИВО (вони ж не знали, що так мене ще більше спонукають іти). Казали, мене заберуть на першому ж блокпосту. Це ж карантин, це небезпечно. Місцеві жителі дуже злі, вони заколють мене вилами. Мене вкраде далекобійник, зґвалтує, лишить десь в канаві. Мене покусають собаки… Вони просто часно мене сварять, але зважаючи на мою вдачу, це єдиний мій захист і надійна підтримка (посміхається — авт.). І за два дні до дороги я була така налякана, що взагалі боялась виходити на вулицю. А найбільш рушійним важелем впливу була директорка нашого театру: «Віка, якщо ти підеш, то ми подзвонимо директорці». І в результаті, коли вони дізналися, що я маю йти, подзвонили їй», — розповідає дівчина.

Директор з розумінням поставилася до затії дівчини і відпустила її.

«Всі ці 5 днів я вела собі такий щоденник: що зі мною відбувається, чому я наважилася на цю дорогу і що вона має мені принести. Спочатку хотілося шукати якийсь соціальний контекст на час карантину. І це мало б якось впливати на людей. Але я зрозуміла, що моя затія настільки безумна, що вона, в принципі, ніяк не може впливати на людей, окрім почуття «Боже, шо вона робить»», — продовжує Вікторія.

Відновлювалася мандрівниця один повноцінний день. А далі поїхала ще на відстань до 30 км по місцевих селах фотографувати архітектуру, дивитися на озера.

«Ця дорога дала мені такий заряд, що просто хотілося рухатись, дивитися на все, говорити з людьми, з усіма, багато», — каже дівчина.

Повний текст інтерв’ю можна просчитати ТУТ.