22 січня минає п’ять років відтоді, як жорстоко вбили Юрія Вербицького. Він був один із перших, хто загинув на Майдані. Кілька років тому, у день пам’яті загиблого, видання "ZIK" писало: «Тіло 50-­річного Героя Небесної сотні знайшли біля лісопосадки Бориспільського району, 22 січня 2014 року. Двома днями раніше чоловіка з травмою очей викрали невідомі з Олександрівської лікарні Києва, разом з громадським активістом Ігорем Луценком». Згодом, Ігор розповів, що їх обох жорстоко катували, але найбільше дісталося саме Юрію, бо він «львів’янин, бандерівець». 

«Причина смерті — львів’янин», — листівки з таким написом і портретом Юрія Вербицького— закатованого до смерті кандидата наук, сейсмолога, альпініста і учасника Євромайдану — висіли у Львові в дні похорону, — повідомляє сайт «Небесна сотня».

Народний депутат Ігор Луценко, на своїй сторінці у «Facebook», згадує про Юрія Вербицького: «Ми познайомилися з ним уже в лісі. Нас вивантажили на сніг за метрів 10 біля мікроавтобуса. Поруч було щось схоже на залишки вогнища, і мимоволі у мене з’явилося відчуття, що нас приготували до якогось темного ритуалу.

— Як тебе звати, — спитав я.

— Юрій, — відповів він.

— А я Ігор, — вголос сказав я, а подумки додав, — от і познайомились перед смертю.

Вгорі виднілася заграва далекого міста, крізь підсвічені рожевим хмари, ледь чутно летіли невидимі літаки. Десь палала Грушевського, десь вирувало життя, але тут стояв лютий холод і тиша, берези і граби завмерли, ні вітру, ні снігу.

***

Били нас по черзі, але Вербицькому діставалося більше — за те, що був зі Львова, а отже, на думку тітушок, — бандера. Коли нас везли в гараж, Юрій лежав без руху і тихо, можливо, непритомний. Його занесли у фургон і поклали на підлогу, а мене заштовхали так, що я опинився на його ногах у тісному проході.

Більше ми не бачилися. В гаражі я чув, як його катують, як він кричить. Процедура була така сама, як у лісі — по черзі.

Невдовзі перед тим, як мене вивезли, його винесли і поклали коло мене. Він лежав мовчки, дуже важко дихав. Я його не бачив, бо мав поліетиленовий пакет на голові, лише чув. Лежали ми поруч на підлозі, я намагався влаштуватися так, щоб притулитися до нього, щоб зберегти дорогоцінне тепло.

***

Помре він не цієї ночі, а наступної. Від холоду, з переламаними ребрами, він не зорієнтується, як вийти, як виповзти з лісу, всього лише 500 метрів до дороги. Доля.

Царство Небесне».