Текст збережено в оригіналі.

Автор: Аліна Шеремета

Історія почалась тоді, коли я вирішила сортувати сміття і самостійно здавати його на вторсировину. Я живу на живописній вулиці Донецька і в хвилині від мого будинку знаходиться центр прийому вторсировини. Якось завітала, щоб разузнать абстановачку. Дві привітні кралечки щиро розповіли мені, що я можу приносити їм скло і вони будуть дуже за це вдячні. Я зраділа, всім розрекламувала, мовляв: пацани, таке кльове місце, такі ввічливі женщіни, суперсервіс, носіть туди скло. 

І ось настав час істини та справжньої перевірки. Я нарешті зібрала-помила-спакувала всі пляшечки-баночки і понесла ті 300000 кг. На годиннику 16.15.

— Добрий день, я повернулась з подарунками. Куди те все скло складати?
Жіночки переглянулись злякано і поганяли мене від столу до столу. Зрештою ми визначились з тим, який стіл мені підходить найбільше.
— Давайте свій паспорт, будемо оформлять бланк здачі, — констатує жіночка з блокнотом в руках.
— Який ще паспорт, нащо?
— Та для документації, не зважайте, - реагує на моє спантеличення жіночка.
— Але в мене нема з собою, маю скан на телефоні.
— Ойойой ну добре, головне щоб ви була львівською, — полегшено зітхає.
— Що? Тобто? Я не львівська, я просто тут живу 5 рік.
— Аааа, нє, ну тоді вам не до нас, в нас тільки для львів’ян, ну або хоч з пропискою, — патріотично промовляє жінка і занурює погляд в свій журнал.
Довго ми ще балакати, я пояснювала, що пляшки не везла з Кам’янця, що це тупа бюрократія, що може хтось з них може це оформити на себе і ну давайте вже забирайте моє сміття, будь ласочка! Але закон є закон, женщіни нічим не можуть мені допомогти, окрім як порадити викинути біля контейнерів, бо «хтось тай забере».


Скажу вам відверто, любі читачі, я сильно схарилась!
Дзвінок чіпідейлу з львівською пропискою. Чекаю.
— Дєвушка, встань з цементу бо всьо собі відморозиш.
— І шо, не холодно тобі сидіти на землі? Просто дітей не хоч так і скажи.
Ну і декілька порад від львів'ян, які проходили повз.
Виходить охоронець, поважний інтелігент в формі і возрасті. 
— Ти чого тут стоїш?
— Скло хочу здати, але нема документів, — пояснюю я і почуваюсь 17-річною, яка хоче купити пива в ларьочку.
— Ясно. Ти з Закарпаття?
— Ні, я подоляночка, — розчаровую мужчину з Закарпаття.
Довга бесіда знайомство типу «автостоп» і тут не витримує:
— Журналістка? То ти все мусиш знати. От скажи, хто такий генерал Чупринка? — льохка ухмєлка на ліце.
Відповідаю.
— Ага, а шо таке ОУН? — не заспокоюється патріот.
Відповідаю.
— Яяясно, шось тай знаєш. Тоді поясни мені от шо: чого ти, людина з вищою освітою, не дурна наче, тягаєшся з бутилками тими.
— Та хочу бути відповідальною громадянкою.
— Дитино, а ти хоть знаєш що це бисплатно? Тобі НЕ ЗАПЛАТЯТЬ ні копійочки.
— Знаю, кажу ж вам, сортую сміття, просто хочу впевнитись, шо воно не буде валятись в полях вашої улюбленої Галичини.
Довга бесіда про те, що поки влада не зміниться, доти нічо харошого не буде і все що я роблю до сраки. 
Констатує вердикт і біжить в криївку. 
На годиннику 17.30.
Виходить і каже:
— Золотко, твій друг шо з марсу йде? Дзвони хай не йде, бо ми вже закриваємось.
— А може я на вас ті пляшки оформлю, га? — намагаюсь мило усміхнутись.
— Та де, луче завтра вранці прийди тай всьо.
І він пішов, я взяла свої пляшки і повільним, кульгавим кроком вирушила назад. 
Прийшла, глянула на всю цю картину і подумала собі:
— Ну і шо це бляха за фігня?
(Текст пройшов редагування. Лайку значно пом’якшено, — прим. авт.)

усі фото Аліна Шеремета