«Треба ставати на заміну, щоб здобути перемогу», - штурмовик аеромобільного батальйону Олексій

Олексій - штурмовик аеромобільного батальйону: “Я підписав контракт, бо зрозумів, що хлопці не вічні. Треба ставати на заміну, щоб здобути перемогу”. Про це повідомляє Служба зв’язків з громадськістю 80-ї окремої десантно-штурмової бригади ДШВ ЗС України.

Олексій штурмував Кліщіївку та околиці Бахмута з квітня цього року. Він пішов на контракт, бо втомився дивитися, що росіяни роблять на нашій землі, скільки дітей загинуло й скільки молодих хлопців полягло.

“Я зрозумів, що хлопці не вічні, і треба приходити на заміну, щоб здобувати перемогу. Мотивувало найбільше, коли в центр тилового міста прилетіла ракета, внаслідок чого загинуло багато дітей. Після цього я вирішив остаточно стати військовим. Чим більше росіяни б’ють ракетами, тим більше мотивують їх вбивати на полі бою та не мати до них ніякого жалю. Я не шкодую про те, що став військовим. Цивільним хочу сказати: якщо ми тут закінчимось, то “підари” прийдуть до їхніх будинків та будуть гвалтувати їх матерів, жінок та дітей. Вони не зможуть себе захистити, бо не знатимуть, як. Поки є можливість та тут добре навчають, хай йдуть на фронт і поповнюють наші лави”, - каже боєць.

Десантник підписав контракт з 80-ю окремою десантно-штурмовою бригадою, бо вона прославилась славетними боями та чималою кількістю звільнених територій.

“Моя бригада першою приймала участь у війні на Донбасі в 2014 році та першою стала на захист на початку повномасштабної війни. З 2014 року і донині її ні разу не виводили з зони бойових дій. Ми постійно воювали”, - каже воїн ДШВ.

Він - старший штурмової групи майже відразу з моменту своєї служби в районі виконання. Кліщіївка - його перший бойовий досвід. У його першому бою не було мандражу. Десантник просто захищався - вбивав противника. А згодом рятував поранених та виносив загиблих.

“Думок не було, що я зупинюся і не застрелю його. Я не вважаю, що я тут вбиваю людей. Це не люди, а просто кац*пи *обані. Одного дня я заводив людей з “дружніх сил” на позиції. Прилетів “васильок”, старшому групи відірвало ногу.

Він був 2 метри зростом під 120 кілограм вагою. У них не було нош. Я мав зайти та забрати групу. Ми його виносили до першої нашої позиції. Далі евак надав допомогу. Він залишився живим”, - згадує Олексій.

Водночас, він зауважує: російські загарбники не забирають своїх поранених та загиблих. Вони просто втікають.

“Зеку” прилетів ВОГ в ноги. Їхню групу розбили, частина втекла, а його кинули. Він конав у ямі від прильоту”, - каже військовий.

Свого часу десантник ніс тіло загиблого товариша 7 кілометрів. Він щиро визнає, що додає сил:

“Усе в тебе болить, але ти несеш побратима до кінця, не залишаєш на полі бою, бо матері хочеться побачити сина і з ним проститися. Я зробив все, що міг. Не було такого, що я сказав:

“Ні, я не буду йти”. Бо я розумію, що не дай Боже зі мною таке станеться, я знаю, що хлопці мене не кинуть. Я впевнений у своїх побратимах. Ти йдеш з хлопцями і знаєш, що вони тебе не залишать у жодному разі. І що ти вернешся додому. Це сильно мотивує”.