У Львові, 5 травня, відкривається довгоочікуваний Музей модернізму. Це нова експозиційна локація львівської Галереї мистецтв. У семи залах музею розгорнута ретроспектива львівського мистецтва від ранніх модерних експериментів до прикладів естетики пізнього структуралізму.

Як повідомляє «Zaxid.net», експозиція розташувалась на двох поверхах приміщення позаду палацу Потоцьких на вулиці Коперника, 15а. Ця локація виглядає символічною. З одного боку потворна та безлика радянська споруда затискає у своїх стінах живе мистецтво та ховає його від глядачів. Приблизно так радянська цензура поводилась із модернізмом. З другого боку ця споруда — все, що залишилось від утопічного та амбітного проекту побудови львівського метрополітену й уже сама по собі є пам’ятником часу, «модерною утопією совка». З третього — цей ревіталізований куб на тлі ідеальної вишуканої архітектури палацу за задумом музейників висвітлює «драстично новітній, як на свій час, модернізм творів».

Колекція сформована з фондів Галереї мистецтв, Національного музею та приватних збірок. Більшість творів для широкого огляду експонована вперше, проте головним у музеї є не презентація окремих творів, навіть якщо вони є шедеврами (а таких тут чимало). Цінність експозиції насамперед в тому, що вона систематизує, презентує та досліджує львівський модернізм як цілісне явище. Кожен із семи залів має свою класифікацію.

Докладніше про це розпитали у куратора музею, мистецтвознавця Богдана Мисюги.

«Ставимо львівське мистецтво у світовий контекст»

Експозицію відкриває зал історичного авангарду та високого модернізму (1914-1939 рр.). Це період радикального протистояння відтворенню реальної дійсності.

«Завжди казали, що львівський авангард був міжвоєнним. Нічого подібного! Він був і до війни. Я завжди на тому наполягав. Тут я намагався дати львівський модернізм об’єктивно, не створюючи національного якогось поділу. Але в контексті українського мистецтва. Крім того, ми ставимо це мистецтво у світовий контекст. Якщо за старою радянською термінологію ці твори називалися авангардом, то зараз ми відзначаємо, що йдеться уже про високий модернізм. Переглянути часові рамки є дуже важливим», — розповідає Богдан Мисюга.

«Найбільш ранні твори в експозиції — Осипа Васьківа. Ми починаємо з того історичного моменту, коли львів’яни, студенти Краківської академії, опинилися у Парижі. Після того Роман Сельський та інші засновують тут угруповання «Артес», яке стало першим авангардним угруповання у нас», — додає він.

Далі глядач переходить до залу, де представлене повоєнне мистецтво. «Стан соціального відчуження львівських інтелектуалів у добу тоталітарного пресингу 1939-1953-х рр», — йдеться в анотації. Йдеться про представлення тактильної абстракції та раннього структуралізму, зокрема у творах Карла Звіринського та митців його «герметичного кола».

«Коли ми говоримо про пізній модернізм у Західній Європі, ми говоримо насамперед про екзистенційну чутливість. У нас є інший вимір: мистецтво герметичних кіл. Європі це було не потрібно, вона була вільною. А в нас пізній модернізм відбувався в умовах герметизму», — вважає мистецтвознавець.

Поняття герметичних кіл як мистецтвознавчий термін ввів в обіг саме Богдан Мисюга. Воно прозвучало у 2015 році під час виставки «Екзистенція — Космос: вектор львівського модернізму», яку робили разом Богдан Мисюга та Наталка Космолінська у Палаці мистецтв.

«Я називаю герметичними, бо вони були закритими та утворювались довкола певного художника. Це специфіка львівського мистецтва. Це можна застосувати до кіл Звіринського, Ярослави Музики, пізніше Аксініна. Але мене не цікавило представлення певних авторів, хотілося показати та проаналізувати цілісне явище. Наше мистецтво існувало у відмінних від західних реаліях. У ньому присутня світоглядна опозиція. Тож ми маємо свій модернізм та неомодернізм».

Мистецький бунт

Переламними для розвитку цієї течії стали 1966–67-й роки, коли після «відлиги» відбувається закручування гайок: у 1966-му вже не існує підпільної школи Звіринського, ув’язнені Стефанія Шабатура, Опанас Заливаха та інші художники. Тож зібрані твори — мистецький бунт проти того, що відбувалось у суспільстві, де кожен художник, кожен твір має свою історію екзистенційного опору.

Не таємниця, що в ті часи не лише у Львові, а й у всьому СРСР сценографія стає своєрідним прихистком для художників, що не бажали вписуватись у офіційне мистецтво.

Тож логічним виглядає зал видатного сценографа Євгена Лисика. У залі експоновані ескізи його сценічних рішень та авторська великоформатна графіка 1960–1980-х років.

У центрі — проект інтермедійної завіси до балету Арама Хачатуряна «Спартак» (1965). Античні фігури несуть у собі відлуння «Рабів» Мікеланджело, говорять про бунт та поєднують у собі усю силу античної та сучасної трагедії.

«Апокаліптична образність є маркером постіндустріального бунту», — наголошує Мисюга.

Тож наступний зал присвячений постіндустріальному бунту львівських нонконформістів. Тут представлені серії Любомира Медвідя 1967–1968 рр., Івана Остафійчука 1972–1974 рр., Романа Жука 1973–1974 рр., твори Романа Петрука 1970-х рр. Усі вони є мистецькими рефлексіями на те, що відбувалось у 2-й половині XX століття.

Так, у Медвідя тема евакуації, блукань, тема блудного сина, розпочата тоді, пройшла через усе його життя та творчість. Для нього ці твори стали переосмисленням того, що пережила родина художника.

«Евакуацію» Любомир Медвідь виставив тільки в 90-х роках, раніше вона не виставлялась».
Цікаво, що колір стіни, на якій експонуються його роботи, Любомир Медвідь обирав сам.

Іван Остафійчук зумів зберегти та збагатити графічну традицію попередньої доби, розробляючи у своїх роботах етнічні мотиви, проте українську традиційність він освоює цілком по новому. До слова, Остафійчук був одним із небагатьох, хто відмовився від звання заслуженого художника України.

П’ятий зал зібрав твори «львівського нео-авангарду». Тут представлені твори Теодозії Бриж, Володимира Одрехівського, Володимира Патика, Богдана Сороки, Генрієтти Левицької, Зеновія Флінти, Олега Минька, Романа Петрука та інших.

«З 1975 року відбувається послаблення тенет, модернізм частково входить в радянську образотворчу систему. Виникає радянський модернізм. Друге закручування гайок відбувається уже у 1978 році».

По суті маємо тут твори митців, про кожного можна говорити надзвичайно багато. Цікаво, що деякі із них входили до так званого офіційного мистецтва тої доби, проте творили і як представники неофіційного мистецтва.

«Наприклад, «Маски» Мінька ніколи не виставлялись, вони вперше виставились десь після 1986 року. Звичайно, були цілком закриті для системи автори, такі як Олександр Аксінін чи Богдан Сорока».

Твори Аксініна ми знайдемо уже в іншій, фінальній частині експозиції, де представлена завершальна фаза модерної естетики. Останні зали об’єднують дуже різні твори, що візуалізують перехідну добу між львівським модернізмом та постмодернізмом. Твори Мирослава Ягоди, Романа Жука, Ростислава Лаха, Андрія Сагайдаковського, Антоніни Денисюк, Олени Турянської, Володимира Богуславського, Петра Старуха, Василя Бажая, Петра Гуменюка та інших раніше мало хто мав змогу побачити.

«Національна культура не може відбутись без її систематизації»

«Нам довелось відкинути декількох авторів через брак місця. Але вони є у Львові. Ми намагалися представити всі різновиди модернізми, і вони усі є в нашому мистецтві. Не можна говорити, що ми відстали від світу.

Так вийшло, що верхні зали — то є чистий модернізм. А зали внизу — перехідна фаза між модернізмом та постмодернізмом.

Також можемо говорити, що практично усі представлені художники так чи інакше випереджали свій час».

Із 6 травня музей працюватиме за тим сами розкладом, що й інші відділи галереї мистецтв, плануються і кураторські екскурсії.

Зауважимо також, що експозиція буде змінюватись кожні два роки.

«Національна культура не може відбутись без її систематизації. Історія українського мистецтва ніколи не увійде у світовий контекст, якщо не буде системного підходу. Тож це є першою спробою систематизувати модернізм у Львові. Якщо таким чином систематизують модернізм в Одесі, Харкові, Києві, матимемо цілісну історію», — додає на останок Богдан Мисюга.

А що з Музеєм книги?

Очевидно, що постійні відвідувачі різних відділів Галереї мистецтв пригадують, що у цих залах був Музей староукраїнської книги. Принагідно «ZAXID.NET» поцікавився його долею.

«Концепція музею книги зараз переробляється, оскільки була дуже застаріла, зараз над нею працює Віра Фрис, досвідчена працівниця галереї. Було вирішено не втискувати обидва музеї в одне приміщення, бо є що показати в обидвох експозиціях. Тож на час ремонту Музей книги зачинено. Але ми незабаром остаточно вирішимо де він буде і про це скоро повідомимо», — розповів речник Галереї мистецтв Василь Мицько.

Тож маємо надію, що скоро у Львові відчиниться ще один музей. А тим часом маємо нагоду насолодитися ретельно зробленою, наповненою та дуже структурованою експозицією Музею модернізму.

https://www.facebook.com/plugins/video.php?height=314&href=https%3A%2F%2Fwww.facebook.com%2Flvivartgallery%2Fvideos%2F498412338163510%2F&show_text=false&width=560