Поіменний список полеглих у травні захисників України. Відомо про смерть у боях 8 бійців. Інформація про деяких — неповна. Наймолодшому із загиблих було 24 роки, найстаршому — 51. Про це пише «gazeta.ua».

Найгострішою ситуація була впродовж 7–8 травня, тоді загинули 2 військовослужбовців, 7 отримали поранення.

7 травня було найбільше обстрілів — 25. За місяць поранення отримали 39 захисників України.

5–6, 13, 15, 25–27, 29 травня обійшлося без поранених, за даними штабу Операції об’єднаних сил.

Російські окупаційні війська 366 разів обстрілювали позиції українських військових.

1 травня

Денис «Дід» КОЗЬМА. Років: 31. Родом: із села Приозерне Кілійського району Одеської області. Залишилися: мати, брат та малолітня донька.


Зник 1 травня, під час бою поблизу села Миколаївка, Волноваського району, Донецької області, у районі окупованого Докучаєвська.

«Дід» служив у 137-му батальйоні 35-ї бригади морської піхоти. Пішов на фронт добровольцем у серпні 2014 року, після протистоянь між проукраїнсько налаштованими громадянами та російськими колабораціоністами в Одесі 2 травня 2014 року, коли загинули 48 людей.

Восени 2015-го, підписав контракт на службу у морській піхоті. Спочатку воював у 2-й роті, згодом — у розвідувальному взводі.

За сумлінне і якісне виконання завдань був нагородженим нагрудним знаком Міністра оборони «За зразкову службу».

Історія Дениса увійшла до циклу «Ультрас: шлях до волі» про футбольних хуліганів, які попри репутацію розбишак, стали ударною силою Революції Гідності, а потім одними з перших пішли добровольцями на російсько-українську війну.

https://youtu.be/JPnp-VyaS1U

6 травня

Іван САКАЛЬ. Років: 24. Родом: із села Завадівка, Турківського району, Львівської області. Залишилися: батьки та молодший брат, який також служив за контрактом у зоні АТО.


Помер в обласній клінічній лікарні Дніпра, після 5 днів коми.

Отримав кульове поранення 1 травня, під час зіткнення із диверсійно-розвідувальною групою ворога, у тому ж бою, під час якого зник «Дід». Прикрив собою бойових побратимів, врятувавши їх від загибелі.

Був старшим сержантом, командиром взводу розвідки у 137-му батальйоні 35-ї бригади морської піхоти.

Контракт на військову службу підписав у 2014 році, відтоді ж і воював на Донбасі.

Займався кросфітом. Був учасником міжнародних військових навчань «Сі Бриз», їх організовують Україна та США.

«Пожертвував своїм життя, аби інші бійці могли вийти. До останнього був вірним присязі. І залишився вірним назавжди», — сказав побратим Андрій «Підлий».

7 травня

Сергій «Скіф» ДРОГІН. Років: 32. Родом: із Сіверського Донецька, Луганської області. Залишилися: мати та дружина.


Загинув у бою на спостережному посту, поблизу селища Південне на Донеччині, від вогнепального поранення із снайперської зброї.

Був командиром відділення 2-ї «афганської» штурмової роти 24-го батальйону «Айдар» 53-ї механізованої бригади. Воював з 2015 року.

«Завжди життєрадісний, на своїх приколах. Якщо зранку не посміємось — день пройшов марно. Серьога спочатку... Людина він універсальна, він боєць. Спочатку був військовим медиком, потім снайпером. Зараз, при виїзді з полігону, він став командиром відділення», — каже побратим загиблого «Яков».

https://youtu.be/jlg3LJolpAw

8 травня

Володимир КОВАЛЬ. Років: 51. Родом: з Хмельницького. Залишилася: дружина та 27-річна донька, яка також служить у Нацгвардії.


Загинув під час нічних обстрілів, неподалік Павлополя, Волноваського району, Донецької області.

Був командиром відділення в 79-й десантно-штурмовій бригаді, що дислокується на Приазов’ї. До цього, служив у 92-й механізованій бригаді.

Володимира призвали на службу під час четвертої хвилі мобілізації у 2015 році. Тоді він вже не працював, був на пенсії. За словами побратима, раніше служив у міліції.

— Володя завжди був спокійним і чітко знав, чому пішов на війну, - каже сержант Дмитро Кришталь, 35 років. — Через рік, демобілізувавшись, все хотів повернутися назад на фронт, але його не брали. Очевидно, все таки знайшов шлях.

10 травня мав приїхати до доньки на весілля.

https://youtu.be/0oMNZ5cg5Pg

14 травня

Антон «Пітбуль» БЕЗВЕРХНІЙ. Років: 25. Родом: з Харкова. Залишилися: батьки та брат.


Загинув унаслідок попадання кулі снайпера в шию, на спостережному посту, поблизу Новозванівки, Попаснянського району, Луганської області.

Солдат «Пітбуль» був гранатометником у 46-му батальйоні спецпризначеня «Донбас-Україна» 54-ї механізованої бригади.

Контракт на службу підписав у 2018 році. Після лікування від контузії, повернувся на передову.

За декілька годин до смерті, Антон написав на своїй сторінці у «Facebook» таке: «Двічі не помирають. Двічі не вб’ють. Загинути у бою — честь!».

Був земляком, напарником і близьким другом Яни «Відьми» Червоної, яка загинула, внаслідок мінометного обстрілу на цьому ж спостережному пункті 2 квітня. Друзі пишуть, що він до останнього дня мстився окупантам за її смерть.

У лютому цього року, «Пітбуля» нагородили відзнакою начальника Генштабу «За взірцевість у військовій службі».

На Алеї слави вже поховано 204 бійці, які загинули у війні на Донбасі.

16 травня

Василь ДЖУС. Років: 44. Родом: із селища Букачівці, Рогатинського району, Івано-Франківської області. Залишилися: мати та донька.


Загинув під час двостороннього бою, унаслідок мінометного обстрілу опорного пункту, поблизу Водяного, Волноваського району, Донецької області.

Прапорщик, служив у 114-й бригаді тактичної авіації повітряного командування «Захід».

У зону ООС був відряджений у 79-ту десантно-штурмову бригаду на посаду навідника у 2018 році. Служив у батальйоні зв’язку.

«Був дуже доброю людиною. Високий професіонал, бо це батальйон зв’язку, там треба знати техніку. Він дуже хотів сам в АТО потрапити, рвався на передову. Патріот України був. Не ховався за спинами чужих людей», — розповів військовослужбовець Іван Бондарев.

«Почався мінометний обстріл. І міна залетіла просто в траншею поруч з ним. Зробили лікарі все грамотно, евакуацію провели, все швидко. Але там вже пізно було, відразу», — згадує побратим Артем Дорошенко.

https://youtu.be/HU6w0cKyVGE

22 травня

Роман ДОСЯК. Років: 48. Родом: із села Ліщини, Жидачівського району, Львівської області. Залишилися: мати, сестра, дружина та неповнолітні син і донька.


Помер в обласній клінічній лікарні Дніпра, внаслідок кульового поранення голови, отриманого 18 травня, поблизу Кримського, Новоайдарського району на Луганщині. Куля влучила солдатові в лоба. Вхідний отвір над правим оком. Вихідний — з лівої скроні.

Був помічником гранатометника гірсько-штурмового відділення у 10-й гірсько-штурмовій бригаді.

Контракт на військову службу підписав у вересні 2018 року.

«Не можемо повірити, що Романа більше немає. Це була особлива людина. Він один з нашого села пішов воювати на фронт. Удома залишив дружину Наталю, двох діток. Донька навчається на першому курсі у ліцеї, син — другокласник. Вони живуть у Львові, у селі мешкає мама Романа. Аби не залишалася самотньою, Роман, невістка та онуки дуже часто до неї навідувалися. Коли пані Оля дізналася, що трапилося зі сином, одразу з невісткою поїхала у Дніпро. Наталя змушена була повернутися додому, бо малий прихворів. Пані Оля залишилася біля сина», — розповіла директорка школи у Ліщині Марія Бурбела.

24 травня

Олександр ПУЗИКОВ. Років: 33. Родом: з Нікополя, Дніпропетровської області. Залишилися: дружина та малолітній син.


Загинув під час виконання службових обов’язків, у районі проведення ООС, на Донеччині.

Старшина, служив у 24-му батальйоні «Айдар» 53-ї механізованої бригади.

У мирному житті, впродовж дев’яти років, служив у військовій частині в Дніпрі на посадах водія, командира відділення, заступника комвзводу, старшини роти.

Впродовж одного року, був у складі українського миротворчого контингенту в Косові.

Після звільнення з військової служби працював водієм у пожежно-рятувальній частині.

Під час війни повернувся на військову службу.