Соціологи радять не закривати очі на випадки хуліганства жінок у селах щодо військових і починати діалог у громадах

«Ці двоногі істоти», «таке ми вже бачили в 2014-му на Донбасі, коли жінки лягали під танки», «п’ята колона», «з цим тилом війну ми не виграємо» – такими коментарями рясніють соцмережі, де поширюються відео із жіноцтвом, які матюкають, збираються кидати каміння, шарпають військових та хитають їхній автотранспорт. В офіційному інформаційному просторі ці ж новини виходять із сухими коментарями правоохоронців про відкриті або невідкриті кримінальні провадження за наслідком цих дій. Утім, чи не загрожує великим поширенням така практика, якщо на неї не реагувати і вдавати, що само мине?

«Укрінформ» спробував розібратися в ситуації.

ДВІ СПРОБИ НАПАДУ ЖІНОК НА ВІЙСЬКОВИХ ЗА ЧОТИРИ ДНІ

На Закарпатті за один тиждень громадськість сколихнули дві новини про спроби нападу гуртів жінок на автомобілі військових. Уперше це сталося у суботу, 12 жовтня, на Тячівщині. Тоді у селі Крива з десяток жінок перешкоджали проїзду авто з військовими – як виявилося, прикордонниками, які слідували на місце служби. Хоча у соцмережах відео розганяли саме як «напад жінок на бусик ТЦК».

Чи це справді жінки не зауважили, що в бусику не військові з центру комплектації, а прикордонники (насправді на номерах авто був хрест – емблема ДПСУ, він чіткий і помітний), чи добре знали, що це прикордонники, і все одно хуліганили, – офіційно правоохоронці не говорять. За цим фактом навіть не зареєстроване кримінальне провадження, за яким когось із учасників можна було би притягнути до відповідальності за їхні дії.

Удруге це трапилося 16 жовтня на Берегівщині. Цього разу правоохоронці зафіксували другий за чотири дні випадок нападу жінок на автомобіль військових і вже відкрили два кримінальні провадження. Перше – за ст. 296 ККУ (Хуліганство). Друге – за ст.114-1 (Перешкоджання законній діяльності ЗСУ), що є підслідністю СБУ, утім, безпековики до розслідування наразі не долучаються. В обидвох кримінальних провадженнях за фактами нападу на авто військових на Берегівщині поліція вже встановила усіх учасників інциденту, триває розслідування.

ЗА СИТУАЦІЄЮ СЛІДКУЮТЬ, АЛЕ ОФІЦІЙНО НЕ КОМЕНТУЮТЬ

Укрінформ звернувся за коментарями до правоохоронців, а саме до ГУ Нацполіції в Закарпатській області та Управління СБУ. Ми намагалися з’ясувати, чи вбачають силовики тривожну тенденцію в регіоні, яка загострює протистояння цивільних та військових. І чи не насторожує схожий сценарій у двох випадках, які сталися протягом лише чотирьох днів в одному регіоні? І чи можуть цим якось керувати або це активізовувати, скажімо, зацікавлені особи чи «куратори» з Росії?

У розмові «офрек» в обидвох відомствах запевнили, що за ситуацією слідкують пильно. Утім, офіційно на наш запит закарпатські силовики відповіли, що ситуацію не коментують. Так само «не коментують» її і в обласному ТЦК та СП Закарпатської області.

СХОЖІ КОНФЛІКТИ Є ВСЮДИ ПО КРАЇНІ

Тож оскільки правоохоронці про це наразі воліють помовчати, Укрінформ звернувся по коментарі до закарпатських соціологів.

Говоримо про складну ситуацію, яка набуває емоційного забарвлення в соцмережах, із професором Федором Шандором та соціологинею Мар’яною Колодій. Обидвоє фахівців запевняють, що не варто чекати, що ситуація «сама розсмокчеться», інакше таке повторюватиметься і десь таки дійде до застосування фізичної сили з усіма наслідками.

Перше, що зазначають співрозмовники, – це те, що не варто акцентувати стосовно цих випадків саме на Закарпатті.

- Закарпаття в цьому не унікальне – схожі інциденти чи конфлікти виникають і в інших регіонах, тому не варто локалізувати ці ситуації, – каже Федір Шандор.

- Минулого року взимку ми спостерігали схожу конфліктну ситуацію на Івано-Франківщині коли місцеві жінки в Косові не пропустили авто із жінкою та дитиною в селі, бо вважали її за навідницю ТЦК. Тоді це теж широко обговорювали в соцмережах, тому тут не слід акцентувати чи виокремлювати якийсь із регіонів країни, – зазначає Мар’яна Колодій.

У ЦИХ ГРОМАДАХ ПРОВАЛЕНА РОБОТА З НАСЕЛЕННЯМ

- Якщо з усіх 64 громад Закарпаття такі ситуації виникли наразі у двох, це означає, що там провалена робота місцевої влади з населенням. Хоча для цього у цивільних адміністраціях є цілий сектор, де сидять люди, заброньовані, до речі, від служби у війську, та отримують за це від держави зарплатню. Очевидно, що вони ще й їздять на курси з підвищення кваліфікації, де їх вчать, як правильно комунікувати з населенням стосовно викликів у державі. Але насправді робота з населенням в громадах не ведеться, хоча ці люди мають доступ і до соцмереж (сторінок громад, відповідних відділів у громадах), і можуть працювати офлайн із населенням. Тому тут вихід такий: якщо на цих посадах у громадах сидить кум-брат-сват, який не справляється з роботою, варто замінити його на людину, яка виконуватиме свою роботу. Не справляєшся – йди на фронт або звільни місце тому, хто буде це робити.

Якщо цієї роботи не відбуватиметься, зазначає Шандор, такі ситуації виникатимуть і надалі.

- Подібним до цієї ситуаціям сприяють загальнолюдські емоційні стани, – наголошує він. – Проте, коли десь станеться випадковий «прорив», скажімо, застосування фізичного насильства однією зі сторін, буде набагато гірше, – додає Федір Шандор.

ЦІ «СПАЛАХИ» НЕ ВАРТО УЗАГАЛЬНЮВАТИ Й ГІПЕРБОЛІЗУВАТИ

Мар’яна Колодій додає, що насамперед потрібно припинити розганяти емоції навколо цих двох випадків, узагальнювати й гіперболізувати.

- Нагнітання про «п’яту колону», про «рух опору в тилу щодо власної армії» тощо – ми хотіли би цими фразами пояснити те, що не завжди можемо пояснити, бо насправді не знаємо конкретні мотиви поведінки цих людей. Це може бути форма протесту щодо манери спілкування військових із цивільними, яка відбувається у конкретному селі чи місті. Адже одна справа, коли мова про субординацію в армії, друга – коли йдеться про соціум, де стосунки будуються не на ієрархії, а на відносинах, заснованих на повазі. Власне, саме тому законодавець передбачив, що військові звертаються до цивільних не особисто, а через поліцію. Це особливості комунікаційних моделей двох систем: закритої армійської та відкритої соціальної.

Про певну системність таких випадків наразі говорити не варто, вважає Мар’яна Колодій, адже вони виникають, як спалахи, час від часу і так само швидко минають. Кількість і частота «спалахів» на цьому етапі можуть ні про що не говорити, каже вона, адже люди в суспільстві перебувають у стані «стиснутої пружини», і такі спалахи можуть відбуватися за сприятливої ситуації будь-де: у транспорті, магазині чи під час зустрічі з представниками ТЦК.

- Тому ми наголошуємо, що в адаптивному стані людина чітко розуміє, хто ворог, де ворог, чому потрібно всім разом тримати стрій, але в певній ситуації може відреагувати нетипово. Ну і те, про що тут варто згадати, це про страх, якщо ми говоримо конкретно про жінок. Страх спричинює різні реакції: завмри, біжи й обороняйся. Можливо, це була одна з них.

ПОТРІБНО ПОЧИНАТИ ДІАЛОГ

Але, підсумовує Мар’яна Колодій, всі ці причини передовсім пов’язані з відсутністю належної комунікації представників держави та армії із цивільним населенням.

- Коли є з одного боку ТЦК, а з другого цивільне населення як дві сторони, що ведуть протиборство, це створює соціальну напругу. З одного боку, військові використовують стереотип, що всі цивільні безтурботно живуть своє життя, поки вони гинуть чи кладуть здоров’я на фронті. Це не так. Війна змінює життя абсолютно усіх. З іншого боку, суспільство стигматизує військових, очікуючи та/або боячись якоїсь певної форми поведінки. А потрібно більше говорити про те, що відбувається, тлумачити нові зміни в законах, комунікувати, пояснювати. Наразі я як фахівець цієї комунікації не бачу. Скільки у нас вже було таких ситуацій у країні, як на Берегівщині чи Тячівщині? А скільки експертних круглих столів чи професійних опісля – як реакції на них? Неспівмірно мало або не було взагалі.

Насамкінець Мар’яна Колодій пояснює, що насправді усе цивільне населення боїться не військових, а ситуацій, коли бачить силові форми взаємодії.

- Тобто насправді українці бояться наступу на права людини. І це те, за що стоїть громадське суспільство, – навіть якщо мова про протистояння зі своєю армією, яку ми підтримуємо і фінансуємо. Ми як громадянське суспільство повинні дбати про те, щоб вони діяли в межах збереження прав людини. Інакше перетворимося на Росію та Білорусь, де не діють права людини.

Конкретно у цих ситуаціях, які трапилися на Закарпатті, додає соціологиня, органи місцевого самоврядування могли б бути медіаторами між військовими та цивільними.

- Організувати зустріч між представниками громад, де виникають конфліктні ситуації, і ТЦК, наприклад, це ж доволі просто зробити. Чому ми цими інструментами не користуємося? Незрозуміло, адже тоді можна би половини проблем та питань уникнути. Цей діалог потрібен. Якщо його немає, ситуація загострюватиметься.

Що необхідно робити вже і тепер – виводити цю дискусію із соцмереж на офіційні майданчики. Не варто чекати, що все само розсмокчеться, каже соціолог.

- Адже якщо є гнійник, його треба лікувати, інакше десь прорве. Тепер у нас прориваються пухирці гною. На це потрібно реагувати вже.