Богдан -  майстер багатьох справ: масажист, тестувальник, штурмовик, вогнеметник, а сьогодні — інструктор. Його позивний «Павучок». Він добре розуміє ціну життя, бо неодноразово «виплітав» бойову павутину ворогу. Напрочуд спокійний, виважений розсудливий, але в бою — швидкий і точний. Про це повідомляє 143 ОНТЦ.

Про нелегкі завдання, побратимів та мрію спілкуємося із Богданом.

«ДОКУМЕНТИ НА ВИЇЗД ДОСІ ЛЕЖАТЬ НА ТУМБОЧЦІ»

Родом він із Львівщини. Строкову службу проходив у МНС на Закарпатті. Згодом підписав контракт і служив у роті охорони вертолітної частини. Після армії закінчив курси масажиста і працював у Трускавці масажистом-реабілітологом. А потім – робота за кордоном.

-       В Угорщині виготовляли «мозок» для автомобілів. Я тестував вироби і потім їх відправляли до Європи та США. Далі була Польща. Працював у теплицях: збирав помідори, перевіряв їх якість перед відправкою у супермаркети, а ще виступав у ролі перекладача, оскільки знав польську, - розповідає Богдан.

2022-го повернувся в Україну. Мав на руках повний пакет документів на виїзд за кордон. Але почалася велика війна:

-       Пам’ятаю ранок 24 лютого. Сестра забігла до кімнати: «Почалася війна». Я спочатку не повірив. А потім почув вибухи. Ми жили за декілька кілометрів від аеродрому та військової частини, ракети летіли просто над будинком.

Увесь ранок родина Богдана провела в підвалі. А потім він повідомив рідним новину – залишаюся і йду боронити свою землю:

-       Документи на виїзд досі лежать на тумбочці. Я пішов у тероборону. Ми поставили блокпости, перевіряли машини. Через два тижні прийшла повістка. Я не вагався.

«МИ РОЗУМІЛИ, ЩО МОЖЕМО НЕ ПОВЕРНУТИСЯ»

Потрапив Богдан у батальйон вогнеметників 704-го полку радіаційного, хімічного, біологічного захисту. Після короткої підготовки їхній підрозділ відправили на Херсонщину. Перше завдання - в районі села Сухий Ставок перерізати ворогу логістику. Богдан у складі штурмових груп виходив як вогнеметник.

У перший день опинилися під обстрілом. Ворожа артилерія накрила машину з бійцями. Богдан чотири рази під обстрілами пробігав, щоб витягнути поранених.

-       Це був наш перший реальний штурм. Ми розуміли, що можемо не повернутися. І не всі повернулися. Тіла загиблих вдалося забрати лише вночі, - із сумом в голосі ділиться спогадами сержант.

Запам’яталося військовому, здавалося б, стандартне завдання: вибити ворога з позиції за лісосмугою:

-       Коли ми підповзли майже впритул, побачили російський танк. Наша група окопалася як могла. Всю ніч провели перед носом ворога. Вранці вирішили бити першими. Я з РПГ підбив ворожий танк. Але з одним РПГ довго не протримаєшся і довелося відступити на іншу позицію. Ми її утримували 14 днів.

У боях за Херсонщину їхня позиція стала майже ізольованою. Логістика накривалася ворожою артилерією ще на підході.

-       Якщо машині щастило проскочити, то все викидалося на ходу, - продовжує військовий. - Бували дні, коли на 10 бійців було дві банки тушонки. Хлопці робили короткі рейди по захоплених ворожих позиціях у пошуках їжі. Збирали дощову воду в пляшки, їли знайдені сухарі.

У ніч перед ротацією їхню позицію накрили артударом. Богдан отримав важку контузію — уже другу за війну. Госпіталь, реабілітація, а далі навчався заново читати, говорити, писати.

Але, як зізнається, найболючіші на війні не фізичні травми, а втрати побратимів:

-       Найважче — це коли ти ввечері говорив із другом, пив каву, жартував, а вранці його вже немає.

«І ТОДІ ПОВІВ Я»

Після одужання – знову у стрій, але тимчасово позаштатним інструктором з вогнеметної підготовки у 143 Об’єднаному навчально-тренувальному центрі «Поділля». Через декілька місяців «Павучок» у складі своєї частини вирушив на Донбас. Прикомандирували до 80-ї ДШБ. Богдан працював із двома штурмовими групами. Завдання — зачистка населених пунктів Андріївка і Кліщіївка.

-       Там точилися жорсткі бої. З кожної щілини міг вилізти ворог, тому треба було ретельно контролювати ситуацію, діяти чітко, щоб самому вижити й хлопців не підставити.

Пам’ятає Богдан завдання, коли вночі зайшли на штурм, а зранку готувалися до головного удару:

-       Я запитав у командира, як будемо працювати. Почув відповідь: «Ти, я, і кулеметник — йдемо першими». Я кажу: «Командире, я не штурмовик, я вогнева підтримка». «Братику, у хлопців перший виїзд. А в тебе досвіду більше, ніж у всіх». І справді, перший бій — найстрашніший. Але коли тебе веде хтось досвідчений, ти виживаєш. Мене колись хтось вів. І тоді повів я.

Командир передав Богдану управління операцією. Тоді група зачистила близько 100 метрів населеного пункту — будинок за будинком. Взяли під контроль вулицю. У той день знайшли два підвали з боєприпасами та провізією:

-       Я добре запам’ятав ту дату. Бо це був мій день народження — 10 вересня, - зізнався «Павучок».

Інший підвал, який тримали вороги, знаходився подалі. Його зачистили вдвох із командиром. Основна група залишилася прикривати.

Того дня штурм завершився успішно.

«ТИ КРАСАВЧИК! ТОЧНО В ЦЕНТР!»

Богдан пригадує, що бували дні легші, коли ворог відступав. Але були і важкі, коли росіяни тримали оборону. У такі моменти допомагав вогнемет і влучний постріл. Тоді запал окупантів згасав.

Бути вогнеметником – непросто. Військові жартують, що хороший вогнеметник - це як половина штурмової групи. Потрібно не лише влучно вцілити, а й бути фізично загартованим. Вогнемет важить 11 кг. А ще каска, броня, боєприпаси, гранати  і все це нести на собі. А штурм — це завжди швидко.

Військовий пригадав свій перший постріл у бою:

-       Було страшно. Діяв швидко. Постріл - гучний, блискавичний. І крики побратимів: «Ти красавчик! Точно в центр!».

Але коли вогнемети відстріляні, брав автомат і йшов далі в атаку, як штурмовик. У нас не було такого, що ми вийшли — і назад. Якщо пішов, то до завершення задачі.

У боях під Бахмутом Богдан провів понад пів року. Кліщіївку зачищали п’ять місяців поспіль — позицію за позицією. Неодноразово брали полонених:

-       У 2022 році під Херсоном ніхто в полон не здавався. Або ми, або вони, - тоді третього варіанту не було. В Бахмуті ситуація змінилась. Бували випадки, коли брали одразу кількох — вісім в один день. Їх передавали відповідним службам. Коли їх запитували, чому прийшли на чужу землю, відповідь стандартна: «Сказали и пошел».

«У МЕНЕ ЗБРОЯ ПРОБИТА УЛАМКАМИ»

Коли було нестерпно важко, Богдана рятувала віра:

-       Молився завжди. І перед боєм, і після. Засинав з молитвою — прокидався з нею. Дякував Богу, що живий. На війні атеїстів немає.  Навіть ті, хто раніше не вірили у Бога, починали молитися. І Бог нас оберігав. Неодноразово смерть проходила зовсім поруч. У мене зброя пробита уламками, а на мені — жодної подряпини. Побратиму в ямі уламком каску розпанахало, а я стояв на повний зріст — і нічого. Це не випадковість. Це щось вище.

Позивний Богдана – «Павучок» - дістався через те, що в батальйоні вже був один Богдан «Павук», старший за званням. Тож його назвали «Павучком»:

-       Сестра подарувала два шеврончики. Один – із милим павучком із вогняною паличкою. Каже: ти ж з вогнем граєшся. От і тобі паличка. На іншому – павук грізний, бойовий. Із ним я завжди виходив на бойові завдання.

«ОДИН ВІДСОТОК ЗНАЧИТЬ ДУЖЕ БАГАТО»

Уже понад рік Богдан – сержант-інструктор циклової комісії термобаричних засобів ураження, школи підготовки фахівців РХБ захисту. Навчає вогнеметників, ділиться досвідом, здобутим у бою. Не прикрашає, не вигадує:

-       Я одразу кажу: не буде жодних рожевих окулярів. І моя задача — підготувати вас до всього. Я даю вам один відсоток на виживання. Один. І багато хто питає: чого так мало? Бо коли ви опинитесь у справжньому бою, зрозумієте, що цей один відсоток значить дуже багато.

Також важливо – навчити думати, аналізувати і навички відточити до автоматизму, щоб у стресових умовах спрацьовула м’язова пам’ять. Бо якщо ти не думаєш, не аналізуєш ситуацію, твої шанси зменшуються в рази. Ти маєш оцінювати обстановку, вміти міняти план. І не просто виконати задачу, а зробити це так, щоб самому залишитись живим і врятувати побратимів.

На запитання, що тримає його далі в строю, Богдан відповідає без пафосу і щиро:

-       Мрію, щоб Україна була незалежною, сильною країною. Щоб стояла  не лише на рівні з європейськими країнами, а навіть вище. Бо наша земля — багата, наш народ – розумний і працьовитий. На мою думку, якби російська навала прийшла в іншу країну, не впевнений, що вона втрималася б. А ми тримаємось. І я бачив, коли люди останні гроші віддавали, щоб допомогти. Коли не ховалися, а тягнули, витягували, везли. Це і є Україна. З такою нацією ми обов’язково переможемо.

Скільки б я не був за кордоном, повертатись хочеться тільки додому. Я не хочу, щоб мої рідні жили як біженці. Я хочу, щоб вони мали свою країну. Свою землю. І знали: тут — дім.

Попри нелегкі будні, він не засуджує тих, хто досі не в строю:

-       Це вибір кожного. Я не маю права когось змушувати, засуджувати чи закликати. Але коли у мене буде родина і діти запитають, де я був під час війни, я сміливо гляну їм в очі і скажу: я боронив Україну. А що скажуть ті, хто чекає — це вже їхня відповідальність. І їм із цим жити.