Березень 2021 року остаточно змив ілюзії щодо «повного та всеосяжного припинення вогню». Російські окупаційні війська обстрілювали українських воїнів із крупних калібрів. Ще більше активізувалися ворожі снайпери. Перший місяць весни нагадав українцям: війна триває і продовжує забирати життя бійців. Пропонуємо згадати тих, хто ціною власного життя заплатив за мирне небо над Україною, підбірку історій людей, які віддали життя на війні цього місяця зробив «Оbozrevatel».

Впродовж місяця, життя за Україну, її суверенітет та територіальну цілісність віддали 10 воїнів. Наймолодшому виповнилося 25, найстарший встиг відсвяткувати 55-річчя. Хтось з них мріяв обійняти своїх онуків, а комусь так і не довелося знайти своє кохання і відчути радість батьківства.

Володимир Онопрієнко, 24 ОШБ «Айдар»



Володимир Володимирович Онопрієнко народився 25 травня 1977 року у Драбові, на Черкащині.

На війну Володимир пішов добровільно. Односельці кажуть: не міг залишатися осторонь. Відомо, що контракт із 24 ОШБ «Айдар» 53-ї ОМБр він підписав у квітні 2020-го. Втім повоювати Володимирові довелося і до того. Щонайменше з 2017 року він служив у складі 72 ОМБр імені Чорних Запорожців.

В «Айдарі» старший солдат Володимир Онопрієнко служив командиром бойової машини, був командиром відділення.

«Володимир завжди був відповідальною людиною, служив командиром відділення, вмів вправно керувати своїм підрозділом, за що його поважали побратими», — зазначили у пресслужбі батальйону.

У ніч на 11 березня 2021 року Володимир Онопрієнко перебував на одній з позицій «Айдару» неподалік від Старогнатівки Донецької області, коли ворог розпочав обстріл українських воїнів. Під час обстрілу Володимир отримав складне кульове поранення. Воно виявилося смертельним. До ротації воїнові залишалося менш ніж місяць.

«Нещодавно розмовляли, домовлялись зустрітись вже вдома, не на війні. »… У кінці березня — ротація, не їдь«, — ти сказав. Не думав, що так доведеться тебе зустрічати. Пробач за те що, не зміг зустрітись, коли ти був тут, поряд, за те, що не знав відповідей на твої прямі, відверті, і такі складні для мене запитання. Не міг радити нічого тобі — Воїну. Можливо, колись, але вже не тут. Спи спокійно, ти вже в кращому світі. Вічна пам’ять», — написав на сторінці загиблого героя його друг Олександр Каюк. І долучив до допису відео з піснею Єгора Лєтова «Отряд не заметил потери бойца»: саме це відео останнім запостив Володимир.

Похований воїн у Драбівці. Вдома у нього залишилися мама, дружина та донька.

Олександр Пекур, 54 ОРБ



Олександр Володимирович Пекур народився 17 листопада 1990 року в селі Гурівщина, Бучанського району, Київської області. Там і прожив усі 30 років свого короткого життя.

За фахом Олександр — електромонтажник. Після навчання відслужив строкову службу, а у 2015 році був мобілізований на фронт. Встиг повоювати, зокрема, в околицях Зайцевого. Після завершення мобілізації вирішив продовжити службу — підписав контракт. І, як згадували його побратими, мріяв колись повернутися з війни додому і створити власну родину.

«Сім’я для нього була всім», — крізь сльози говорила під час поховання односельчанка Пекура.

Служив Олександр Пекур у 53 окремій механізованій бригаді.

«Олександр зарекомендував себе з позитивного боку, був відповідальною, чесною, доброю людиною. Як мужній воїн захищав свою Батьківщину. Неухильно виконував накази командирів… Пам’ятаємо. Помстимося», — пообіцяли у бригаді.

Того дня, 12 березня, Олександр перебував на посту на одній з позицій поблизу Мар’їнки. Його якраз мали змінити побратими, коли противник розпочав обстріл. Як згадував побратим воїна Анатолій, Олександр вирішив подивитися, звідки працює ворожий снайпер — і отримав смертельне кульове поранення.

Олександрові Пекуру відтепер назавжди буде 30 років. Вдома у нього лишилися мама, брат і бабуся.

Дмитро Бухтіяров, 122 ОАЕМБ 81 ОДШБ



Дмитро Юрійович Бухтіяров народився 1 січня 1976 року на Донеччині. Однак майже все своє свідоме життя прожив на Луганщині, зокрема у місті Кремінна. Отримав дві вищі освіти.

У Збройних силах України Дмитро служив за контрактом з 2015 року. Зокрема, до 81 ОДШБ він був військовослужбовцем 25 окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади.

Загинув Дмитро Бухтіяров на Донеччині 13 березня внаслідок несумісного з життям поранення. Обставини загибелі воїна не уточнюються.

«Сум... біль... жаль... Ти був щирим та справжнім... Дякую за дружбу, Братику», — написав товариш загиблого воїна Роман у коментарях під одним з постів про його загибель.

«Чоловік відрізнявся сміливістю, наполегливістю і мав загострене почуття справедливості, любові до рідної землі. У Дмитра залишилася дружина, двоє дітей і батьки», — розповіли у Кремінській міській раді.

Поховано загиблого військовослужбовця у селі Стара Краснянка Кремінської міської ради, де живуть його батьки.

Віктор Пасєка, 109 ОГШБ 10 ОГШБр



Віктор Степанович Пасєка народився 8 червня 1965 року у селі Мончинці, Красилівського району, Хмельницької області.

До підписання контракту з ЗСУ він понад 30 років пропрацював водієм тролейбуса на комунальному підприємстві «Хмельницькелектротранс». На фронті — з 2018 року.

Молодший сержант Віктор Пасєка служив командиром бойової машини — командиром відділення 2 роти 109 окремого гірсько-штурмового батальйону 10 окремої гірсько-штурмової бригади. До того ніс службу у мінометній батареї.

18 березня російські гібридні війська розпочали обстрілювати позиції захисників України зі стрілецької зброї, крупнокаліберних кулеметів, гранатометів різних систем, 82 мм та 120 мм мінометів. Під час цього обстрілу Віктор Пасєка був смертельно поранений у голову.

«Багатьом з нас за віком і багатим життєвим досвідом він був як батько, тому й кликали ми його — дядя Вітя. Це прекрасна, добра й чуйна людина. Дуже сильно любив своїх онуків, дочку свою любив, постійно про них розповідав. Як з ними бавився, як вони бігли, летіли, падали в обійми, зустрічаючи дідуся. Завжди першим проявляв розумну ініціативу в усьому. Я кажу йому: »Дядь Вітя, вам вже 55, є молоді хлопці, їм простіше буде справитись«. А він мені: »Ти на мій вік не дивись. Ми всі тут разом — команда. Я на світі прожив трохи більше вашого, тому як, де і що зробити знаю і вмію добре«. Він бігав, стрибав, був дуже витривалим, у свої 55 міг дати фору 20-річним. В останній свій день він приготував на наш взвод смачний український борщ, та сам його так і не скуштував. У серпні 2021 планував звільнятися, хотів бути біля внуків Артема і Владислава, бачити, як вони ростуть і мужніють», — розповідав «Армія Інформ» головний сержант 3-го гірсько-штурмового взводу Денис.

«Степанович, спи спокійно. Будь впевнений, що ми ніколи не пробачимо твою загибель поганим московським окупантам. Ми помстимося. Ми вже це робимо. А ти там, зверху, придивляйся за нами. І передавай привіт хлопцям. Скажи, що ми вистоїмо, та неодмінно переможемо. А ви там тримайте за нас кулаки. На щиті, брате, на щиті... Слава Україні!» — пообіцяли побратими полеглого воїна.

Андрій Грабар, 36 ОБМП



Андрій Володимирович Грабар народився 14 вересня 1995 року у Миколаєві.

Програміст за освітою, він зізнавався: коли в його країні війна — не міг займатися програмуванням, мав іти захищати Україну.

«Моя історія зовсім не особлива, вона схожа на історії інших морпіхів. Почалась війна — пішов захищати країну. Як в таких умовах продовжувати займатися програмуванням у Миколаєві? Та, якщо чесно, під час активної фази війни було морально простіше. Коли ми бачили, що противник переходить в атаку — ми давали адекватну відповідь, відбивали напади, прикривали ділянки, захищали свої життя та життя українців… Тепер доводиться служити за дещо іншим сценарієм», — розповідав Андрій журналістам «Армії Інформ» торік.

Молодший сержант одного з підрозділів 36 ОБМП, Андрій чудово знав англійську мову і дуже любив читати. І виявився природженим воїном. Побратими згадували, що він навіть думав про вступ до військового вишу і те, щоб пов’язати з армією подальше життя.

Не судилося. 19 березня поблизу Водяного ВОП, на якому перебував Андрій, ворог обстрілював з мінометів та гранатометів. Одна з мін пробила насип і перекриття спостережника. Вижити у Андрія шансів не було.

Загиблому героєві було всього 25 років.

Кирило Биковський, 109 ОГШБ 10 ОГШБр



Кирило Сергійович Биковський народився 17 травня 1992 року у Кропивницькому.

Після закінчення середньої школи навчався у Вищому професійному училищі № 4. Однак з дитинства юнак марив армією. Тож у 2011 році підписав контракт з ЗСУ. На війні Кирило — з 2018 року. З 2019 року служив навідником підрозділу 109 ОГШБ 10 ОГШБр.

«Він прийшов і одразу попросився на передову. Ми визначили, що він буде служити в 3 роті. Кирила знала практично вся частина добре, тому що колоритна особистість була, ніколи не давав задню, любив посміятись, пожартувати, допомогти. Ніколи не казав, що це робити не буде, ніколи від командирів я не чув, щоб хтось на нього жалівся», — згадував заступник командира військової частини А3892 Іван Мазур.

20 березня під селищем Шуми під час ворожого обстрілу отримав вогнепальне поранення з великокаліберного кулемета. Попри всі зусилля військових медиків, у ході евакуації воїн помер.

Побратим загиблого Олег Ковтонюк розповідав «Суспільному», що познайомився з Кирилом пів року тому. Він допомагав військовому медику надати допомогу пораненому побратиму.

«Він ще був при тямі, він був ще живий, а коли його доставили, нам подзвонили сказали, що Кирила вже немає. Ми всі були шоковані, не могли усвідомити, що сталося. Він був позитивною людиною, такий непосидючий був але він був фахівцем своєї справи, досконало знав побудову кулемета, технічні характеристики, досвідом ділився зі своїми побратимами», — сказав Ковтонюк.

Кирило був щирою, відкритою, цілеспрямованою, людиною та понад усе — любив життя. Був хорошим товаришем і бойовим побратимом, завжди готовим прийти на допомогу іншим

Поховали героя на Алеї Слави у Кропивницькому. У Кирила залишився 8-річний син. Кажуть, малий схожий на тата, як викапаний.

Сергій Коваль, 143 центр розмінування



Сергій Васильович Коваль народився 30 серпня 1977 року в селі Рихта, Кам’янець-Подільського району, Хмельницької області. Мешкав у Кам’янці-Подільському.

Командир загону пошуку та знешкодження саморобних вибухових пристроїв 143-го Центру розмінування.

Усе життя Сергій Коваль присвятив армії. Закінчив військово-інженерний інститут, спеціалізувався на розмінуваннях. Встиг повоювати в Афганістані. Побратими стверджують: Сергій Коваль був висококласним сапером з колосальним досвідом. Його вважали одним з найкращих командирів бойових загонів, що вже 8-й рік розміновують нашпигований вибухівкою Донбас.

На війні з Росією Сергій Коваль — з 2014 року.

26 березня підполковник Коваль разом з бійцями 10 ОГШБр вирушив на бойове завдання. Він мав зробити те, що вмів найкраще: знешкодити протипіхотні міни ПОМ-2, які противник закинув з гранатометів на позиції бригади під селом Шуми. Тоді ворог і відкрив по українських військових вогонь. Першим снайпер поранив старшого сержанта Баранича. Коли ж підполковник Коваль кинувся йому на допомогу і намагався витягнути пораненого побратима — снайпер вистрілив удруге і смертельно поранив підполковника. Всього того дня загинуло четверо захисників України.

Водночас окупаційні війська не давали можливості евакуювати поранених та забрати тіла загиблих воїнів. Вогонь ворог відкрив з водонапірної станції, що постачає воду і на підконтрольну Україні, і на окуповану територію. Як зазначали українські військові, так окупанти найімовірніше хотіли спровокувати армійців на ведення вогню у відповідь, аби потім звинуватити Україну у знищенні об’єкту критичної інфраструктури.

Поховали підполковника Сергія Коваля на Алеї Слави у Кам’янці-Подільському. У нього залишилися дружина, 17-річний син та 4-річна донька.

Сергій Барнич, 109 ОГШБ 10 ОГШБр



Сергій Михайлович Барнич народився 11 січня 1974 року у місті Калуш, Івано-Франківської області.

Закінчив Калуський хіміко-технологічний технікум, електрик за фахом. Працював на підприємстві «Хлорвініл», згодом — майстром електротехнічного цеху «Карпатнафтохім».

У 2015 році був мобілізований. Після року служби і короткого перебування вдома після повернення з війни уклав контракт з ЗСУ. Служив сапером у 109 ОГШБ 10 ОГШБр.

26 березня Сергій Барнич вирушив виконувати бойове завдання у складі групи під керівництвом підполковника Коваля. Саме в нього першого поцілив ворожий снайпер, котрий стріляв з водонапірної станції поблизу Шумів. Підполковник Коваль загинув, коли намагався надати допомогу побратиму. Вбито ворогом того дня було також старших солдатів Абрамовича і Гайченка. Ще кілька військовослужбовців отримали поранення.

Поховали героя у рідному Калуші. У нього залишилися батьки.

Максим Абрамович, 109 ОГШБ 10 ОГШБр



Максим Олександрович Абрамович народився 17 березня 1994 року на Ріівненщині. Мешкав у місті Дубровиця. Захоплювався спортом, займався фехтуванням на шаблях і відвідував школу бойового гопака.

Після школи Максим вступив до Харківського національного університету внутрішніх справ. Однак навчання не завершив: у 2017 році підписав контракт з ЗСУ і вирушив на Донбас. Воював до 2020 року, після чого звільнився у запас. Однак ненадовго: у грудні того ж року він уклав новий контракт — і разом з 109 ОГШБ знову поїхав в зону ООС.

26 березня, коли ворог підступно розстріляв підполковника Коваля та солдата Барнича та поранив ще двох учасників групи — Бруску та Гещука, забрати загиблих та витягти поранених вирушила друга група. До її складу увійшли і Максим Абрамович та Сергій Гайченко. Обидва загинули, намагаючись допомогти побратимам.

Удома на Максима чекала мама: свою родину він створити не встиг. За два тижні до загибелі воїн відсвяткував 27-річчя.

Сергій Гайченко, 109 ОГШБ 10 ОГШБр



Сергій Валерійович Гайченко народився 9 вересня 1993 року в селі Михайлівка, Синельниківського району, Дніпропетровської області.

Після школи вступив до Дніпропетровського технікуму залізничного транспорту, який закінчив у 2012 році. Працював електромонтером у локомотивному депо.

У 2015 році Сергій був призваний на строкову службу до Окремого президентського полку України. Згодом, у вересня 2019 року він підписав контракт з ЗСУ і разом з 10 ОГШБр вирушив на Донбас. Служив на посаді командира бойової машини.

26 березня разом з Максимом Абрамовичем у складі групи вирушив на допомогу обстріляним під Шумами ворогом побратимам. Під час спроби витягти поранених та загиблих побратимів був вбитий снайпером російських окупаційних військ.

«Сергія знала практично вся частина. Він був доброзичливою людиною. Того злощасного дня загинув його друг — побратим. Вони разом намагалися витягнути поранених з поля бою, але противник дві години не дозволяв цього зробити», — розповідав журналістам військовослужбовець 10 бригади Іван Мазар.

Похований воїн у Михайлівці. У загиблого героя залишилися батьки та молодший брат.