Вона рятує тих, хто нас рятує у Бахмуті.

“Я весь час хотіла стати військовою. Діти підросли - і я пішла в українську армію”, - говорить Ольга. 

Вона - бойовий медик однієї з рот десантно-штурмового батальйону 80-ї бригади - у мирному житті займалась родинним бізнесом разом з чоловіком. Та свою справу подружжю довелося залишити через російське вторгнення. Чоловік пішов на війну в 2014 році. Ольга також поривалась, але не могла залишити дітей.

Два роки тому жінка підписала контракт із Збройними силами України. Вона була зі своїм батальйоном у багатьох наступальних та оборонних боях. Зараз рятує українських воїнів у Бахмуті. І зізнається: це місто - найскладніше, що ставалося з нею. 

“Я забираю поранених з бойових позицій та везу до найближчого пункту евакуації. Відстань до ворога подеколи - кілька десятків метрів. За пораненими ми виїжджаємо БТРом прямо на позиції. Обстріли безперервні. Росіяни стріляють з кулеметів з вікон. Якщо бачать бронетранспортер, то ціляться з міномета. Наші водії найкрутіші, бо вчасно оминають снаряди. Нам не вистачає броньованого медичного евакуаційного транспорту. У БТР до 10 людей може влізти. Лежачий може тільки один бути, а всі інші мають сидіти. Вивозимо на бронемашині поранених разом з полеглими. 

Найголовніше в моїй роботі - вчасно зупинити кровотечу й довезти до медиків. Багато кульових та осколкових поранень. Буває, що осколки та кулі в одній людині. Найтяжче було - це 5 поранених одночасно. Мені їх по одному підтягували в укриття. Командир відділення був поранений в легеню. Я наклала оклюзійну пов'язку. Він тримався добре, навіть прикривав нас з автомата! Один був тяжкий лежачий з посіченими руками й ногами, пошкодженою легенею. З ним також все вже добре. Дяка Богу, всі вони живі. Згодом один військовий в мене на руках загинув. Осколок прилетів прямо в гараж та зачіпив сонну артерію. Я намагалась затискати артерію на шиї… Але в мене нічого не вийшло. Я дуже не хочу більше втрачати своїх побратимів. Ми родина”, - згадує бойовий медик. 

Ольга рятує всіх українських військових, а не тільки львівських десантників. Кожного заспокоює по-різному. Допомагає просто говорити з ними та тримати за руку. Коли надає першу медичну допомогу, бійцям боляче. Вони кричать, сваряться, б’ються деколи.  А потім телефонують з госпіталів та щемко дякують за врятовані життя. 

Самій військовослужбовиці допомагають триматися її побратими: “Це найкрутіша бригада. На  війні також є хороші моменти, коли нас вивозять на відновлення, коли ми жаримо шашличок, сміємося, святкуємо наші дні народження. Ми тут просто цінуємо кожну мить. Мої побратими сильні й мужні. Вони мене дуже оберігають. Ніколи такого не було, щоб ми кинули когось у розпал обстрілу. Ми тримаємось один за одного”. 

Оборониця зауважує: українцям варто було б готуватися боронити Батьківщину зі зброєю в руках з перших днів повномасштабного наступу. 

“Якщо люди масово виїжджатимуть за кордон, нічого у нас не вийде. Хлопців на передовій треба міняти, бо вони дуже втомлюються психологічно та фізично. Ми закінчуємося. Народ, готуйтесь до війни, міняйте військових та не бійтеся свого страху. Страх - це добре. Він рятує життя. Якщо страх у когось з моїх хлопців зникає, я починаю за них боятися. Переборює страх підготовка та досвід. Коли мені треба бігти на позиції під обстрілом, я стараюсь ні про що не думати. Мені просто треба добігти. Коли я в укритті, тоді страх знову прокидається. Ціна перемоги - дуже тяжка. Ми втрачаємо найкращих людей кожного дня. Осягніть це якомога швидше і дійте”, - наголошує військовослужбовиця. 

І наостанок зізнається, що після нашої перемоги хоче мати будиночок в селі, три корови та спокійне життя. 

Разом до перемоги! ДШВ - завжди перші! Слава Україні!