Роман - водій бронетранспортера та бойової машини піхоти десантно-штурмової роти 80-ї бригади. Він мобілізований, усю весну прослужив на Бахмутському напрямку, з них 2 місяці - у Бахмуті. Його історію розповіли у прес-службі 80-ї окремої десантно-штурмової бригади ДШВ ЗС України.

Він згадує, як дивом вижив після пострілу з ворожого танку, але виконав бойове завдання: “Ми їхали рано-вранці, завозили групи на позиції.  Найважче - вивозити наших поранених та загиблих. Ми забирали поранених, і нас накрив міномет. Розриви - на відстані 5-10 метрів. Кілька десятків мін впало, але ми залишились цілими.

У Бахмуті заміна груп відбувалася під сильними артилерійськими обстрілами. Нас зустрічали та проводжали стволкою, мінометами й танчиком. Я завіз хлопців, повертався до себе на КСП, скидаю газ - і… Танчик наді мною - клац! Але тільки пилюку мені в лице забило!” - згадує військовослужбовець.

Завдання Романа - доставити штурмовиків якомога швидше на бойові позиції живими та безпечно вивезти. У Бахмуті на БТР доводилося заїжджати болотами, бо район “літачок” добряче прострілювався.

Бувало таке, що й застрягали… “Окупанти нас зустрічали. З кожною “ходкою” дорога ставала гіршою та краще пристрілювалось. 5-6 прильотів по дорозі в один бік. Останні дні перебування нашого підрозділу в Бахмуті ми їздили вже через “літачок”. Російські солдати бачили нас з п’ятиповерхівки. Стріляли з РПГ, танчик працював. Ми виїжджали на величезній швидкості з Божою поміччю. Військова техніка постійно була в осколках”, - розповідає боєць.

Десантник згадує, коли доводилося копати окоп біля військової техніки в розпал обстрілу. Він завіз хлопців на передній край.

У рацію поступило: “200”, “300”... Бійців крили три години, через це етап евакуації був дуже складним. “Ми вирили окопчик прямо біля БТР. Багато курили та молились. Прилітало за 2-3 метри від нас. Підрозділ мав йти на штурм. Ми залишились там на дві доби. У нас було багато постраждалих. Через добу поранених вивозили на БТР. Було 6 “ходок”. Ми тоді виконали бойове завдання. Усе добре “штурмонули”.

Загалом страждаємо від арти, вони воювати у ближньому бою не дуже вміють”, - розповідає військовий.

Десантник зізнається: найрадісніший момент для нього - це коли його штурмовики вдало звільняють територію, беруть в полон противника і виходять з поля бою живими.

“Радісно, коли ми виходимо всі разом групою живі та здорові. Як відновлююсь? Завдяки побратимам. Ми як брати. Розмова з ними лікує. Мене підтримував мій “КПВТшник” на бетері. Нас накрило, - у мене була істерика. І він сказав: “Зберися, все буде добре!” Він поставив мене на істинний шлях. До обстрілів звикається. Ми по 3-4 рази на Бахмут за ніч їздили, і коли за три метри перед тобою прилітає, то вже уваги не звертаєш”. Боєць наголошує: на війні треба бути фізично витривалим та поглибше закопуватись.

“Готуйте спини, ноги, руки. Не ходіть пити пиво, а займайтесь фізкультурою, бо це знадобиться”, - звертається він до поки що цивільних чоловіків та жінок.

І додає: “Після перемоги я б хотів відбудувати Україну та повернути мир і спокій. Хочу, щоб одного дня всі просто пішли по своїх роботах. Повернутися в точку, з якої все почалося, але щоб ми більше ніколи нічого росіянам не прощали”.

Читайте також: Історія життя воїна з протезом та реакції оточуючих

Разом - до перемоги! Ніхто крім нас! ДШВ - завжди перші! Слава Україні!