Стрілець роти охорони Львівського ОТЦК та СП Павло Бучко розповів свою історію та історію родини, де боронити Україну пішли всі чоловіки. «З нашої родини у ЗСУ пішло служити четверо братів і батько», каже воїн. Про він розповів в інтерв’ю Андрію Болкуну головному редактору Leopolis.news пише прес-служба ЛОТЦК та СП

Павл Бучко народився у Львові. Вчився у СЗШ №40, що на Любінській. Після закінчення навчання у ліцеї працював автослюсарем. У 2015 році рік служив у зоні АТО в Донецькій та Луганській областях в 28-й окремій механізованій бригаді в інженерних військах. Виконував обов’язки і водія-механіка, і сапера, і розвідника.

У родині Павла п’ятеро чоловіків пішли в ЗСУ. Його рідний брат Андрій також був в АТО: у 2014 році брав участь у захисті Донецького аеропорту. Їх батько служив у Збройних силах України за контрактом. Також сьогодні воюють і двоє двоюрідних братів (рідні між собою): Ярослав і Руслан.

Оскільки мав досвід служби в АТО, то Павло стояв на обліку в оперативному резерві першої черги. Ще за пару тижнів до повномасштабного наступу росії йому подзвонили з військкомату, запитали про стан здоров’я і попросили з’явитися у ТЦК. Але він якраз в цей час відпочивав з друзями в Карпатах і сказав, що після відпустки відразу з’явиться. Приїхав до Львова 23 лютого. А вночі розпочалось вторгнення. 24 лютого Павло Бучко вже був у військкоматі.

«Дали годину на збір речей. Скерували у 24-у бригаду. Брат також пішов у військкомат, він попав у 80-ку. Завезли нас в розташування частини. Там зустрівся з батьком, який служив в бригаді на контракті. До речі, йому до завершення контракту залишалось якихось пару днів. Оскільки всі вакансії в бригаді вже були зайняті, то потрапив до роти охорони Львівського обласного ТЦК та СП, де прослужив чотири місяці. Опісля в 24-й бригаді формувався перший стрілецький батальйон – то перевели туди. Півтора місяці завдяки американським інструкторам навчались і вдосконалювали свою військову майстерність на полігоні: злагодження, стрільба, біг, окопування. Після отримання техніки частина поїхала на Донецький напрямок, в Часів Яр», – розповідає Павло.

На відпочинок перевели в Соледар. І так періодично змінювались: пару днів передок, а опісля кілька днів перепочинку. За весь час боїв їх взвод, на щастя, мав лише одного загиблого.

У липні їх батальйон вивели в Черкаси на доукомплектацію, а потім скерували на Херсонський напрямок.

«Пробували до нас заходити в посадку і москальські ДРГ. Але безуспішно. Кількох їхніх підстрелили. Прийшлось закопати, бо літо, спека, сморід страшний. До речі, мене так само поранило. В районі села Безіменне. Ми були якраз на передовій і потрапили під обстріл.

Спочатку виходив танк і робив обстріл, а потім йшла піхота на броні. З 9 БМП, що атакували нас 12 вересня 2022 року ми підбили 8. Я отримав поранення о 10-й ранку. Але через сильні обстріли змогли евакуювати аж ввечері. Не могли доїхати. Отримав важке осколкове поранення руки. Та й ще під час евакуації в шию прилетіло. І мінометні обстріли були сильні, і на той час авіація їхня також працювала весь час», – ділиться спогадами Бучко.

Розповідає, що потрапив у госпіталь, там йому хотіли вже руку відрізати. Але зробили пластотомію, розрізали більше і вдалося зберегти руку. Втратив трохи крові, був у відключці. Не пам’ятає, навіть, як завезли в госпіталь на Миколаївщині, де був місяць. Опісля перевезли до військового шпиталю На Одещині, де мав дві чи три операції і пробув досить довго. Повирізували м’язи, ставили на руку спеціальні апарати, прилади з електромагнітною стимуляцією. До речі, багато хлопців мали подібні. Опісля медичним спецвагоном перевезли до Львова. Потім у інший госпіталь, де вже руку зшили остаточно. Довго проходив реабілітацію, мав ще одну операцію, бо всі нерви були розірвані. Хотіли взяти нерв з ноги і «переставити» в руку.

«Годину копирсалися, але не знайшли підходящого. Якийсь безнервний я. Вшили нейростимулятор. І тепер кожні чотири години мушу стимулювати собі руку тим приладом. Кажуть, що це триватиме рік. Але бачу, що реально стан руки покращується. Ставлення лікарів постійно було дуже позитивним. Треба постійні масажі робити. Отримав на МСЕК інвалідність. На ВЛК був визнано обмежено-придатним і повернувся на службу в роту охорони Львівського ОТЦК та СП», – говорить Бучко.

Павло згадує, що на початку війни більшість чоловіків йшло до війська добровільно. Але скоро вже буде два роки війни. І їх треба міняти. Його рідний брат також був поранений: отримав кульове. Він був штурмовиком, має 32 роки. Зараз продовжує службу на полігоні. Та й батько отримав легке поранення під час боїв під Попасною. Він 55-ти річний мінометник, молодший сержант.

«Особами передпенсійного віку цю проблему не вирішити. Так було завжди, у всіх арміях світу, на всіх війнах. Всі спортзали у Львові переповнені молодими хлопцями. Для чого вони качають свої м’язи? У них і сила є, і здоров’я, їм реально легше переносити важкість окопної війни. Між іншим разом з батьком під Попасною воював наш сусід. Він пропав безвісти. Ну ким замінити усі ці втрати? На реальній війні без них не буває.

Але якби переміг путін і його злочинна армія, то жертвами стали б мільйони українців. Наша нація це вже проходила: голодомори, розстріли, розкуркулювання, вбивство інтелігенції. Ну якщо хочемо стати рабами, то треба і далі ховатися під спідниці.

З нашої родини у ЗСУ пішло служити п’ятеро чоловіків. Ну не маємо зараз іншого виходу, якщо хочемо зберегти свою країну і творити у власному домі своє власне життя», – наголошує солдат Павло Бучко.