«Причина смерті — львів’янин»: п’ята річниця загибелі Героя Небесної сотні Юрія Вербицького
22 січня минає п’ять років відтоді, як жорстоко вбили Юрія Вербицького. Він був один із перших, хто загинув на Майдані. Кілька років тому, у день пам’яті загиблого, видання "ZIK" писало: «Тіло 50-річного Героя Небесної сотні знайшли біля лісопосадки Бориспільського району, 22 січня 2014 року. Двома днями раніше чоловіка з травмою очей викрали невідомі з Олександрівської лікарні Києва, разом з громадським активістом Ігорем Луценком». Згодом, Ігор розповів, що їх обох жорстоко катували, але найбільше дісталося саме Юрію, бо він «львів’янин, бандерівець».
«Причина смерті — львів’янин», — листівки з таким написом і портретом Юрія Вербицького— закатованого до смерті кандидата наук, сейсмолога, альпініста і учасника Євромайдану — висіли у Львові в дні похорону, — повідомляє сайт «Небесна сотня».
Народний депутат Ігор Луценко, на своїй сторінці у «Facebook», згадує про Юрія Вербицького: «Ми познайомилися з ним уже в лісі. Нас вивантажили на сніг за метрів 10 біля мікроавтобуса. Поруч було щось схоже на залишки вогнища, і мимоволі у мене з’явилося відчуття, що нас приготували до якогось темного ритуалу.
— Як тебе звати, — спитав я.
— Юрій, — відповів він.
— А я Ігор, — вголос сказав я, а подумки додав, — от і познайомились перед смертю.
Вгорі виднілася заграва далекого міста, крізь підсвічені рожевим хмари, ледь чутно летіли невидимі літаки. Десь палала Грушевського, десь вирувало життя, але тут стояв лютий холод і тиша, берези і граби завмерли, ні вітру, ні снігу.
***
Били нас по черзі, але Вербицькому діставалося більше — за те, що був зі Львова, а отже, на думку тітушок, — бандера. Коли нас везли в гараж, Юрій лежав без руху і тихо, можливо, непритомний. Його занесли у фургон і поклали на підлогу, а мене заштовхали так, що я опинився на його ногах у тісному проході.
Більше ми не бачилися. В гаражі я чув, як його катують, як він кричить. Процедура була така сама, як у лісі — по черзі.
Невдовзі перед тим, як мене вивезли, його винесли і поклали коло мене. Він лежав мовчки, дуже важко дихав. Я його не бачив, бо мав поліетиленовий пакет на голові, лише чув. Лежали ми поруч на підлозі, я намагався влаштуватися так, щоб притулитися до нього, щоб зберегти дорогоцінне тепло.
***
Помре він не цієї ночі, а наступної. Від холоду, з переламаними ребрами, він не зорієнтується, як вийти, як виповзти з лісу, всього лише 500 метрів до дороги. Доля.
Царство Небесне».
