Текст збережено в оригіналі. Автор: Аліна Шеремета Історія почалась тоді, коли я вирішила сортувати сміття і самостійно здавати його на вторсировину. Я живу на живописній вулиці Донецька і в хвилині від мого будинку знаходиться центр прийому вторсировини. Якось завітала, щоб разузнать абстановачку. Дві привітні кралечки щиро розповіли мені, що я можу приносити їм скло і вони будуть дуже за це вдячні. Я зраділа, всім розрекламувала, мовляв: пацани, таке кльове місце, такі ввічливі женщіни, суперсервіс, носіть туди скло. І ось настав час істини та справжньої перевірки. Я нарешті зібрала-помила-спакувала всі пляшечки-баночки і понесла ті 300000 кг. На годиннику 16.15. — Добрий день, я повернулась з подарунками. Куди те все скло складати? Жіночки переглянулись злякано і поганяли мене від столу до столу. Зрештою ми визначились з тим, який стіл мені підходить найбільше. — Давайте свій паспорт, будемо оформлять бланк здачі, — констатує жіночка з блокнотом в руках. — Який ще паспорт, нащо? — Та для документації, не зважайте, - реагує на моє спантеличення жіночка. — Але в мене нема з собою, маю скан на телефоні. — Ойойой ну добре, головне щоб ви була львівською, — полегшено зітхає. — Що? Тобто? Я не львівська, я просто тут живу 5 рік. — Аааа, нє, ну тоді вам не до нас, в нас тільки для львів’ян, ну або хоч з пропискою, — патріотично промовляє жінка і занурює погляд в свій журнал. Довго ми ще балакати, я пояснювала, що пляшки не везла з Кам’янця, що це тупа бюрократія, що може хтось з них може це оформити на себе і ну давайте вже забирайте моє сміття, будь ласочка! Але закон є закон, женщіни нічим не можуть мені допомогти, окрім як порадити викинути біля контейнерів, бо «хтось тай забере». Скажу вам відверто, любі читачі, я сильно схарилась! Дзвінок чіпідейлу з львівською пропискою. Чекаю. — Дєвушка, встань з цементу бо всьо собі відморозиш. — І шо, не холодно тобі сидіти на землі? Просто дітей не хоч так і скажи. Ну і декілька порад від львів'ян, які проходили повз. Виходить охоронець, поважний інтелігент в формі і возрасті. — Ти чого тут стоїш? — Скло хочу здати, але нема документів, — пояснюю я і почуваюсь 17-річною, яка хоче купити пива в ларьочку. — Ясно. Ти з Закарпаття? — Ні, я подоляночка, — розчаровую мужчину з Закарпаття. Довга бесіда знайомство типу «автостоп» і тут не витримує: — Журналістка? То ти все мусиш знати. От скажи, хто такий генерал Чупринка? — льохка ухмєлка на ліце. Відповідаю. — Ага, а шо таке ОУН? — не заспокоюється патріот. Відповідаю. — Яяясно, шось тай знаєш. Тоді поясни мені от шо: чого ти, людина з вищою освітою, не дурна наче, тягаєшся з бутилками тими. — Та хочу бути відповідальною громадянкою. — Дитино, а ти хоть знаєш що це бисплатно? Тобі НЕ ЗАПЛАТЯТЬ ні копійочки. — Знаю, кажу ж вам, сортую сміття, просто хочу впевнитись, шо воно не буде валятись в полях вашої улюбленої Галичини. Довга бесіда про те, що поки влада не зміниться, доти нічо харошого не буде і все що я роблю до сраки. Констатує вердикт і біжить в криївку. На годиннику 17.30. Виходить і каже: — Золотко, твій друг шо з марсу йде? Дзвони хай не йде, бо ми вже закриваємось. — А може я на вас ті пляшки оформлю, га? — намагаюсь мило усміхнутись. — Та де, луче завтра вранці прийди тай всьо. І він пішов, я взяла свої пляшки і повільним, кульгавим кроком вирушила назад. Прийшла, глянула на всю цю картину і подумала собі: — Ну і шо це бляха за фігня? (Текст пройшов редагування. Лайку значно пом’якшено, — прим. авт.) усі фото Аліна Шеремета