У бою за Україну на Луганщині загинув львів’янин Любомир Гудзеляк, мешканець Сихівського району. Про це повідомляє «Сихів.Медіа».

Любомир загинув 1 квітня 2022 року, йому було 34 роки. Він любив тварин і Україну. Боротьба за нашу державу була в житті сихівчанина завжди — він був на Майдані, стояв на Інституцькій, а згодом місяцями намагався потрапити на війну, лиш в 2015-му йому вдалось пройти медкомісію та потрапити на Схід. Додому хлопець повернувся в 2016 році.

Любомир Гудзеляк навчався в сихівській школі, мешкав на вул. Вернадського і в перші дні повномасштабної війни він знову пішов на фронт боронити мирний сон кожного і кожної з нас.

До Дня Героїв, яке щорічно Україна відзначає цього дня, журналісти поспілкувались з мамою Любомира і розповіли про життя львів’янина, якого забрала Росія.

Мама героя розповіла, що Любомир знову пішов в військкомат у перші дні повномасштабної війни. Хлопець загинув 1 квітня, в бою неподалік Попасної. Того ж дня, в тому ж бою загинув ще один сихівчанин Юрій Руф.

“Сина поховали на Марсовому полі 6 квітня. Це були перші два поховання — сина та ще одного хлопця. Він помер від осколкового поранення під Попасною, більше я нічого не знала. Два тижні тому на цвинтарі я зустріла хлопця, який стояв біля могили Юри Дадака (ред. — Руф) і вирішила підійти, бо знала, що він теж загинув 1 квітня біля Попасної, як і мій Любчик, і я подумала, що може він щось знає. Я підійшла до нього і він впізнав Любчика на фото”, — поділилась Романна Шабаковська.

Зі слів побратимів загиблих мама Любомира дізналась, що Любомир і Юрій були в будівлі, коли почали бомбити. Споруда загорілась і вийти з неї було неможливо через сильний мінометний обстріл.

За якийсь час, коли постріли стихли, воїни почали виходити з будівлі. Спочатку вибіг Руф (ред. — Юрій Дадак) і його застрелили, до побратима кинувся Любомир і теж загинув. Через стрес і панічну атаку мама Любомира не зуміла дізнатись більше про останній день сина і не змогла запитати в хлопця на кладовищі як його звуть, аби згодом ще раз з ним порозмовляти.

“Я ходжу туди дуже часто. Іноді мені дуже боляче, іноді я не маю сили туди йти, але я інакше не можу. Я зараз дуже шкодую, але може я його ще зустріну. Я маю намір знайти ще людей, які були свідками цього бою, якщо вони ще живі. На кладовищі я часто зустрічаю людей, деякі з них були в Попасній, але не знали мого Любчика. Там, у Попасній, творяться страшні речі”, — підсумувала пані Романна.

Востаннє з сином Романна розмовляла 30 березня, обіцяв подзвонити знову, але не зміг. Хлопець був скромний, працьовитий, не вихвалявся тим, що має та любив Україну.