На Заході обговорюються три найбільш імовірні на їхню думку сценарії розвитку війни у 2023 році: перемога України, глухий кут на полі бою й «заморозка» війни. Про це пише ТСН.

Перемога України

В одній зі своїх статей про черговий масований обстріл України російськими ракетами та іранськими дронами на Новий рік, The New York Times жартома написала, що популярною українською ялинковою прикрасою цьогоріч стала фігурка Путіна, підвішеного на петлі.

Путін не приховував люті у новорічному зверненні до росіян, яке було записано поспіхом разом із фейковими російськими військовими. Він намагається балансувати між власною ж партією війни та глибинним народом, який, з одного боку, підтримує вбивства українців, а з іншого - ставить питання, наприклад щодо масової загибелі мобілізованих у Макіївці.

Показово, що цей кейс у публічну площину винесла сама російська пропаганда в надії збільшити градус ненависті росіян до українців, спонукаючи йти на війну й помирати за божевільні ідеї Путіна. Відомі пропагандисти навіть кричали, що «життя сильно переоцінене», тому не треба боятися смерті. Але Кремль потрапив у власну пастку.

Цьому дуже сильно приділяють увагу в американській пресі, як і російським лідерам «опозиції», які хто у в’язниці, хто за кордоном. Надії Заходу можна зрозуміти: там все ще сподіваються, що в Росії можливі якісь зміни в бік демократії, якщо режиму Путіна не буде. Дехто на Заході взагалі вважає, що власне ще з Путіним можна домовитися, бо замість нього до влади в Росії може прийти умовний бандит Пригожин чи хтось схожий на нього.

Від 24 лютого 2022 року, коли Кремль почав свою велику війну, Сили оборони України відбили 40% захоплених Росією територій. За ці 10 місяців ворог зазнав трьох великих поразок: під Києвом та на півночі, на Харківщині та Херсонщині. Врата Херсона - єдиного захопленого росіянами обласного центра - стала чи не найбільшим ударом для Путіна після знищення крейсера «Москва».

Проте він аж ніяк не думає, що програє. Ба більше, в Кремлі впевнені, що можуть виграти саме затяжну війну. На це Москва й робить ставку, сподіваючись на три головні передумови:

• відмову Заходу від підтримки України через ризик втрапити у рецесію; 
• падіння української економіки (у 2022 році це понад 30%, а економіка Росії впала лише на понад 3%);
• та перевагу Росії у ресурсах і живій силі.

Щоправда, всі ці фактори не враховують запроваджене Заходом ембарго на російські енергоносії, надто - цінову «стелю» на російську нафту. Лише в грудні об’єми експорту російської нафти впали до найнижчого за 2022 рік рівня. А 5 лютого набуває чинності ще одне обмеження - ембарго на російські нафтопродукти (тут найбільш болючим для Росії є експорт дизпалива).

Саме продаж нафти формував левову частку доходів російського бюджету. За словами української амбасадорки, радниці міністра енергетики Лани Зеркаль, це спричинить падіння видобутку в Росії наполовину, вб’є значну частину бюджету й заодно знищить кілька російських регіонів. Враховуючи самосанкції Москви щодо газу, під загрозою третина російського федерального бюджету. І це за найскромнішими оцінками.  Можливо саме тому Кремль задумав другий великий наступ саме в лютому-березні, знаючи, що має обмаль часу й обмежені ресурси.

Глухий кут

Все це безумовно вплине на спроможність Росії продовжувати війну проти України. Тим паче, наближаються президентські «вибори», які в Росії призначені на 17 березня 2024 року. Так, Кремль може їх відмінити, оголосивши наприклад воєнний стан, або перенести, придумавши якусь іншу відмовку. Але Путіну треба буде демонструвати народу якісь здобутки.

У статті для Washington Post, яку багато цитували в Україні, колишня держсекретарка Кондоліза Райс та колишній міністр оборони Роберт Гейтс пишуть, що Путін може терпіти й чекати, щоб досягти своєї мети. Зараз розмови про необхідність перемовин із Росією на Заході вщухли. Проте, як стверджують Райс та Гейтс, це не означає, що вони не поновляться знову, якщо не буде четвертого потужного військового бліцкригу України, і на полі бою все заходитиме у глухий кут.

«Для Путіна поразка – не варіант. Він не може віддати Україні чотири східні області, які він оголосив частиною Росії. Якщо цього року йому не вдасться досягти військового успіху, він повинен зберегти контроль над позиціями на сході та півдні України, які забезпечують майбутні плацдарми для поновлення наступальних дій, щоб зайняти решту чорноморського узбережжя України, контролювати весь регіон Донбасу, а потім рухатися на захід», - пишуть Кондоліза Райс та Роберт Гейтс.

Єдиний спосіб цьому запобігти – суттєво збільшити постачання Україні зброї. Це добре, що, нарешті, крига скресла й Захід перейшов до постачання нам важкої бронетехніки. Але й цього замало. В інтерв’ю The Economist головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний чітко сказав, скільки та якої зброї нам треба, щоб вийти на рубежі 23 лютого: 300 танків, 600-700 БМП, 500 гаубиць. Проте ми аж ніяк не виходимо навіть приблизно на таку кількість, судячи із останніх заяв наших західних партнерів про надання Україні нових пакетів військової допомоги.

«Заморозка» війни

Після Нового року в публікаціях західної преси та аналітичних центрів з’явилася одна спільна лінія – всі пишуть про те, що Путін взяв курс на довгу та затяжну війну. Західні аналітики визнають, що мобілізація допомогла Путіну стабілізувати фронт. Ба більше, судячи із заяв вищого військового й політичного керівництва України, він готується до другого «стрибка Мангуста». Не виключено, що Путін спробує знову піти на Київ та Харків, або відкрити ще один фронт на Волині.

Так чи інакше, він тягне час. Оголошене Путіним різдвяне «перемир’я» на 36 годин трохи збентежило. Проте вже зараз зрозуміло, що воно було направлено здебільшого на внутрішнього споживача, щоб вкотре підігріти ненависть до українців та спонукати росіян «вставати на священну війну проти антихриста».

Час потрібен Путіну з кількох причин.  

• По-перше, можливо, нарешті, вдасться пояснити росіянам, за що ж вони власне воюють.
• По-друге, щоб росіяни змирилися з війною, а Кремль міг мобілізувати ще більше людей.
• По-третє, час дійсно не на боці України з економічної точки зору.

До того ж, Путін прекрасно знає, що у 2024 році США буде не до України, бо вже в листопаді там відбудуться президентські вибори. Тому, дійсно, в якомусь сенсі саме 2023 рік стане вирішальним. Кремлю вигідний як глухий кут на полі бою, так і тимчасова «заморозка» війни з паралельним втягуванням України в якийсь переговорний формат. Хоча «заморозка» - більше, бо не потребуватиме додаткових хвиль мобілізації росіян та зупинить постачання нам західної зброї.

Проте, це не означає, що перемога України неможлива. Додамо ще трохи фактів до економічних проблем Росії: ціна на російську нафту Urals впала до $37, хоча російський бюджет зверстаний із ціною в $70, а російські держкомпанії, які Кремль хоче обкласти додатковими податками, вже в січні продемонстрували стрімке падіння.

Ба більше, якщо ще кілька місяців тому тема можливого розпаду Росії для західної преси була табу, то зараз у Foreign Policy та Atlantic Council з’являються відповідні статті наприклад американського політолога та професора українського походження Олександра Мотиля. У Foreign Policy його стаття вийшла із заголовком «Настав час готуватися до розпаду Росії», на сайті Atlantic Council - «Путін готується до тривалої війни». А на першій шпальті The New York Times за 9 січня - стаття про чеченців, кримських татар та вихідців із колишніх радянських республік, які зараз воюють на боці України проти Росії.

Проте Москва має козир останньої надії - ядерну зброю. Саме 6 тис. ядерних боєголовок у російському арсеналі, на думку багатьох поважних українських і західних посадовців, змусили Вашингтон встановити певні «червоні лінії», які у повномасштабній війні Росії проти України США не мають перетинати.

У статті «Чи піде Росія на застосування ядерної зброї? 7 ключових запитань до розгляду» The Times пише, що в той час як Байден не готовий розпочинати Третю світову війну з Росією за виживання України, Путін цілком готовий піти на ядерний удар, якщо йому загрожуватиме принизлива поразка. Можливо саме тому, за даними нашої розвідки, Росія могла розмістити ядерну зброю в Криму та Білорусі.