«!!Авто для ЗСУ!! Прошу репосту!!» Так починав свої звернення в «Instagram» волонтер Юрій Рихлик. Його сторінка  після 24 лютого — ніби хроніка піврічної волонтерської діяльності.

За останні місяці в Україні з’явилось чимало волонтерських об’єднань, які допомагають забезпечувати ЗСУ і переселенців усім необхідним. «Повернись живим», благодійний фонд Сергія Притули — це ті організації, які на поверхні й про які знають усі. Водночас, на волонтерській ниві трудиться багато інших, менших організацій, про якій мало хто знає, але які щоденною працею вносять свою лепту у нашу ПЕРЕМОГУ. 

Волонтер Юрій Рихлик за зібрані кошти купив для ЗСУ 38 автівок та допоміг перевезти ще понад сто. 

Він відомий радіоведучий, який останні роки працював у Києві. У перший день повномасштабної війни повернувся до Львова і знову розпочав волонтерську діяльність. Знову, бо перший досвід здобув ще у 2014 році, коли разом з друзями започаткував організацію «Варта-700».

25 лютого, о 18:00 год., я приїхав з Києва до Львова. Ми майже добу їхали з маленькою донькою, а вже о 20:00 год. приїхав до друзів. За столом сиділи ті самі люди, що й тоді у 2014 році. Тобто, за добу поки я був у дорозі, мобілізувались всі ті самі люди. Я запитую, що робимо? А вони — ми вже зробили те, те і те. Я думаю, нічого собі, тільки війна почалась і стільки вже зроблено. Що значить досвід! Тому ті волонтери, які цього року тільки почали, мали більше проблем і набивали більше шишок, а ми менше, бо вже мали досвід. 

Я почав думати, що можу зробити корисного. Аптечки — нічого не тямлю в медицині. Знаю лише, що є цитрамон, аспірин, валідол, Слава Богу, ще ними не користуюсь. Броніки — з обережністю ставлюсь до амуніції, яка або вбиває, або захищає. Транспорт — о, це воно. Я працював автожурналістом і дещо шарю в цій темі. Але спочатку я допомагав іншим людям перевозити автомобілі. Для цього треба було шукати хлопців після 60-ти років або дівчат. Я обрав друге, бо хлопці після 60-ти, як правило, неонлайнові, тобто користування гугл-мапсом, листування в чатах може стати проблемою. І я зібрав дівчат, які згодились допомогти. І вже 1 березня вони привезли перше авто. Жартома назвав їх «зозульками», а потім вигадали, що вони будуть називатись «Загін швидкого реагування «Зозульки».  

Згодом, вони стали легендою, бо перевезли понад сто авто. Їх вже впізнавали митники, якщо були якісь проблеми з документами, у них було декілька варіантів: або покліпати, позагравати з ними або плакати, влаштовувати істерику. Вони користувались і тим, і тим)) А я цілу ніч був на телефонному зв’язку у кухні. У мене в квартирі в одній кімнаті спала дружина з дитиною, в іншій — сестра дружини з чоловіком. А я сидів на кухні на дерев’яній лавочці, на якій навіть не міг задрімати. Одного разу в Польщі їм у «Toyota Land Cruiser Prado» залили бензин замість соляри. І це біда, добре, що вони це побачили одразу. Треба було зливати все пальне і прочищати паливну систему. Вони знайшли якогось поляка, який не вмів це робити і я, який чисто теоретично знав, як це робити, пояснював йому своєю поганою польською. А одного разу дівчата попросили якогось пана допомогти з ремонтом, той залазив під машину, допомагав, а потім виявилось, що то був ксьондз)).

А вже 16 березня я написав свій перший пост в «Instagram» «Я відтягував цей момент, але запитів щодо автомобілів дуже багато» і написав, що вирішив збирати кошти. Не люблю мати справу з чужими грішми, бо розумів, що рано чи пізно почне прилітати хейт, як до інших волонтерів, але зрозумів, що все одно це треба робити.   

Написав пост у «Facebook» і «Instagram», дав номери карток і рівно через добу у мене було на рахунку 500 тисяч гривень! І я такий — чооорт! Не може бути! На телефоні безперервно приходили сповіщення про зарахування коштів. Я написав, що хочу купити для ЗСУ 10 авто, але сам думав, хоча б дві спочатку купити. А тут одразу надійшло коштів на чотири. 

Перші авто ми купували в Польщі. Мій, тепер уже хороший, знайомий, тревел-блогер Тарас Винник, якого я знав лише по «Facebook», їздив по всій Польщі й скуповував пікапи, які там були. Вони коштували там від 4 до 6 тис євро. Але ж купували не тільки ми, а й ще сотні таких, як ми волонтерів. І сталось так, що через місяць-півтора в Польщі уже не залишилось пікапів. От що таке війна? Це той момент, коли ти людині, яку знаєш тільки через соцмережі, передаєш рейсовим автобусом 10 тисяч євро готівкою… 

Брати дороге авто — немає потреби, дешеве — немає змісту. Дехто купував дешеві авто і багато, але я радив, «купи одну, але щоб вона була добра». Щоб вона не загрузла у найменшому болоті. Вона тобі застрягне, а хлопці воюють не на асфальті! Я розумів, якщо авто десь заглохне в зоні бойових дій, то це означає, що я наражатиму на небезпеку, як мінімум, чотирьох людей. Відповідно, не можу купувати дешеве авто, яке теоретично може там зупинитись у найбільш невідповідний момент.

Ти особисто знаєш тих людей, яким передаєш авто? Ти зустрічаєшся з ними?

Передаю автівки військовим, переважно, сам. Вони приїзжають сюди з Харківського, Донецького, Херсонського напрямків, хлопці завжди «на позитиві», дуже круті, розповідають мільйон історій, які вони не можуть розказати на камеру чи в соцмережах. Мене вражає, як вони розказують про війну із запалом. Не ниють, ой, ми бідні, а кажуть — ми їх завалимо. Із 38 авто «живими» зараз десь 15. Тобто половини вже немає, на жаль. Але вони виконали свою місію і це — найголовніше.

Чому люди почали кидати мені гроші? Можливо, тому що я публічна людина. Я не медійна «прям звєзда», але якийсь бекграунд, як людини, у мене є. Все базується на довірі, авторитеті. Щоправда, я не встигав показував усі процеси, як ми переганяємо, фарбуємо авто. Я забував про це писати або мені було ліньки. Я працюю сам, тобто в мене є ті, хто допомагає — фарбують, ремонтують, але все решта я роблю сам. Через навантаження я інколи не встигав постити всі стадії роботи. Спочатку моя дружина з дитиною були за кордоном і я спав по 5 годин. Вранці прокидався і знову їхав волонтерити. Коли мої повернулись, то, зрозуміло, я мусив приділяти час і сім’ї. Крім цього,  давайте чесно, люди втомилися від війни і це природно.  У людей закінчились кошти, багато хто втратив роботу. Проте я все одно приємно вражений підтримкою, яку вони надавали і надають.   

Як ти ставишся до того, що зараз є ціла серія моментів, які дискредитують волонтерство? Коли без суду і слідства називають людей шахраями?

Не виключаю, що коли йде велика кількість гуманітарної допомоги і люди донатять чималі суми, можливо, є й ті, хто нечесний. Але є й інший аспект. Зараз гоняться за львівськими волонтерами, людьми відомими, медійними, відкритими, які у фейсбук постійно пишуть, що вони роблять. Ці люди до війни мали великий бекграунд, чи то митці, чи філологи, айтішники, науковці. Їм довіряють, у них репутація чиста. І ще дивно, що все йде з Києва, приїзжають за ними київські слідчі, а не львівські. З цього виникає багато запитань, чому відкриті медійні волонтери Львова такі цікаві для столиці України і їхнього керівництва?

Ти дивишся статистику, хто ці люди, що тобі дають гроші? Це заможні люди, це студенти?

Про це часто говорять великі фонди, відсотків 60, 70 — це донати до 200 гривень. Мені колись прийшло на рахунок 40 копійок від дитини, яка написала, що в неї більше грошей немає, але вона хоче допомогти. І в той же час приходить 10 тисяч гривень, але я розумію, що ця людина їх мала, а дитина просто хотіла допомогти.

Ще одна важлива тема. Після перемоги, яка, я вірю, буде, у нас залишиться дохрена ватніків, колаборантів і треба буде років десять працювати з цими людьми. І ця робота буде суперважка і важлива. У мене є такий принцип, важливий сам шлях, а не ціль. Я отримую кайф, коли хлопці надсилають фотки з передової. Нещодавно передали авто для партизанів з Миколаївщини, круті хлопаки. Потім вони мені скинули фото — машина вся обстріляна, в дірках, колесо поміняне і підпис «Відпрацювали добре. Дякуємо». Оці кілька слів, мені цього достатньо. 

Деякі волонтери думають, що, якби не вони, то ми б програли одразу. Але один волонтер чи навіть група волонтерів нічого не можуть. Тільки коли нас багато — є результат. Я — одиниця волонтерства. Я не вплинув на перемогу, на хід війни. Але таких, як я сто чи тисяча — вплинули і це вже реальна сила. 

Розмову вела: Оксана Чухліб